УЗАГАЛЬНЕННЯ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ РОЗГЛЯДУ КРИМІНАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕНЬ ПРО ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ ВЛАСНОСТІ

      УЗАГАЛЬНЕННЯ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ  РОЗГЛЯДУ КРИМІНАЛЬНИХ ПРОВАДЖЕНЬ ПРО ВЧИНЕННЯ ЗЛОЧИНІВ ПРОТИ                                                                                                                          ВЛАСНОСТІ

(за період з 01 січня по 31 серпня 2016 року)

 сел. Липова Долина                                                                          «20» жовтня 2016 року

На виконання п.п.1 п.2.2. Розділу ІІ Плану роботи місцевого суду на ІІ-ге півріччя 2016 року проводиться дане узагальнення, метою якого є аналіз стану розгляду кримінальних проваджень в Липоводолинському районному суді Сумської області щодо злочинів проти власності, вчинених на території району, виявлення складних та спірних питань у судовій практиці, підготовка пропозицій суддям для забезпечення правильного та однакового застосування кримінального закону.

Злочини проти власності становлять одну із найпоширеніших груп злочинних дій. Так, за три квартали 2016 року до Липововодолинського районного суду Сумської області всього надійшло 32 провадження, в структурі цих справ злочини проти власності складають 62,5 % від загальної кількості кримінальних проваджень, які надійшли до суду з обвинувальними актами (всього в кількості 20 проваджень) (у порівнянні з аналогічним періодом 2015 року до суду надійшло 58 проваджень про злочини проти власності, що свідчить про значне зменшення загальної кількості кримінальних проваджень цієї категорії у поточному році). З 20 проваджень 15 проваджень надійшли до суду з обвинувальними актами про вчинення крадіжок майна та 5 кримінальних проваджень про крадіжки майна залишилися нерозглянутими суддями з 2015 року.

Із двадцяти кримінальних проваджень їх значна частина стосувалося обвинувачень щодо вчинення крадіжок одноособово (16 проваджень) і групами осіб (чотири провадження за ч.2 ст.185 КК України), 7 проваджень стосувалися крадіжок, поєднаних з проникненнями до житла, приміщень чи сховищ тощо) (два провадження за номерами 581/1103/15-к, 581/614/16-к станом на 01 вересня 2016 року перебувають на стадії судового розгляду, одне провадження закрито з процесуальних підстав). У структурі кримінальних проваджень по 35 % складають крадіжки, вчинені із проникненнями до житла, сховишь тощо, а також крадіжки без кваліфікуючих ознак (ч.1 ст.185 КК України), 20 % - провадження про вчинення злочинів повторно та групами осіб.           За вищевказаний період до суду не надійшло жодного кримінального провадження з обвинувальним актом щодо вчинених грабежів, розбоїв, вимагань, розкрадань та шахрайств тощо.

За аналізований період в апеляційному порядку не було оскаржено жодного ухваленого місцевим судом обвинувального вироку, у касаційному порядку та до Верховного Суду України вироки Липоводолинського районного суду Сумської області у злочинах проти власності протягом вищевказаного періоду також не оскаржувалися.

          Особливості судового розгляду злочинів про злочини проти власності.

Усі проаналізовані з ухваленням вироків кримінальні провадження розглядалися суддями місцевого суду з дотриманням розумних строків, які тривали до двох календарних місяців від моменту отримання справ суддями (головуючими по справі).

У жодному провадженні за проаналізований період не ініціювалося сторонами питання про затвердження угод при примирення між обвинуваченими та потерпілими і відповідно жодних угод судом не затверджувалося.

Усі кримінальні провадження розглядалися судом в порядку ч.3 ст.349 КПК України із визначенням обсягу й послідовності дослідження доказів, які обов’язково включали допити обвинувачених, а також переважно включали дослідження вартості та кількості викраденого майна (при вирішенні заявлених потерпілими цивільних позовів) та характеризуючих даних відносно обвинувачених.

До цього, заздалегідь надіслані працівниками апарату суду судові виклики та повідомлення у всіх кримінальних провадженнях їх учасникам (перш за все, їх сторонам) забезпечували переважну і своєчасну явку останніх безпосередньо в судові засідання для їх допиту і з’ясування ряду інших процесуальних питань.

Такі заходи дозволили суддям запровадити практичні механізми значної процесуальної економії часу для розгляду кримінальних проваджень. Цьому також сприяло те, що безпосередньо в судових засіданнях з урахуванням тих умов, що сторони проваджень не оспорювали певних обставин справ, які підтверджені відповідними доказами, а обвинувачені повністю визнавали себе винуватими у вчиненні інкримінованих їм дій, а тому це призводило до встановлення суддями усічених порядків і обсягів дослідження зібраних викривальних доказів.

Допити обвинувачених, які проводились безпосередньо в судових засіданнях за участі сторін кримінальних проваджень, дозволяли суддям детально з’ясовувати обставини щодо спрямованості їх умисних дій, опису фактично вчинених дій по таємному заволодінню чужим майном, дійсних намірів по таємному викраденню майна, корисливих мотивів їх протиправних дій.

Складних питань розмежування крадіжок від інших видів злочинів проти власності (зокрема, грабежів, розбоїв, шахрайств тощо) у суддів не виникало як з огляду на однотипність кримінальних проваджень, які надходили до суду з обвинувальними актами у проаналізований період, так і через вірно встановлену кваліфікацію дій обвинувачених на стадіях досудового розслідування.  

Проведеним узагальненням установлено те, що у всіх провадженнях таємне викрадення обвинуваченими майна відбувалося виключно за відсутності особи, у власності чи під охороною якої воно знаходилося, та в одному провадженні - у присутності двох потерпілих непомітно для них. Змішаних способів вчинення крадіжок майна у проаналізованих провадженнях виявлено не було (мається на увазі коли викрадення було розпочато таємно, а продовжено відкритим способом).

Відшкодування шкоди, завданої злочинами проти власності

Відповідно до ч.ч.2,3 ст.127 КПК України підозрюваний, обвинувачений, а також за його згодою будь-яка інша фізична чи юридична особа має право на будь-якій стадії кримінального провадження відшкодувати шкоду, завдану потерпілому, територіальній громаді, державі внаслідок кримінального правопорушення.

 Шкода, завдана кримінальним правопорушенням або іншим суспільно небезпечним діянням, може бути стягнута судовим рішенням за результатами розгляду цивільного позову в кримінальному провадженні.

Цивільний позов у кримінальному провадженні розглядається судом за правилами, встановленими цим Кодексом. Якщо процесуальні відносини, що виникли у зв’язку з цивільним позовом, цим Кодексом не врегульовані, до них застосовуються норми Цивільного процесуального кодексу України за умови, що вони не суперечать засадам кримінального судочинства (ч.5 ст.128 КПК України).

Ухвалюючи обвинувальний вирок, постановляючи ухвалу про застосування примусових заходів медичного або виховного характеру, суд залежно від доведеності підстав і розміру позову задовольняє цивільний позов повністю або частково чи відмовляє в ньому (ч.1 ст.129 КПК України).

Судді місцевого суду при вирішенні цивільних позовів виходили із принципів  диспозитивності та змагальності цивільного процесу, розглядаючи вимоги у заявлених потерпілими межах, із обов’язковим заслуховуванням доводів та заперечень сторін та із перевіркою їх відповідними доказами. 

Так, у кримінальному провадженні по обвинуваченню гр. Д. у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.1 ст.185 КК України одночасно при ухвалені обвинувального вироку відносно вказаної особи суд вирішив заявлені потерпілими на стадії досудового розслідування два цивільних позови: обидва щодо стягнення із обвинуваченого на користь двох потерпілих З. та Б. моральної шкоди (1000 грн. на користь першої потерпілої і 900 грн. на користь іншої потерпілої) і щодо відмови у задоволенні позовів про стягнення майнової шкоди. Відповідні обґрунтування відмови та задоволення позовів судом наводились у мотивувальній частині вироку з посиланням на норми ст.ст.1166, 1167 ЦК України та ст.127 КПК України. Зокрема, при частковому задоволенні позовів потерпілих, суд виходив з недоведеності останніми обставин викрадення гр. Д іншого належного їм на праві власності майна у виді мобільних телефонів інших марок із сім-картами та карткою пам’яті. Разом із цим, судом з урахуванням засад розумності та справедливості задоволені вимоги про відшкодування моральної шкоди потерпілим у заявленому ними розмірах з мотивів незаконного вилучення належного їм майна, тимчасового позбавлення права користування ним (справа № 581/1153/15-к, головуючий суддя – Сізов Д.В.).

Аналогічним чином судом був вирішений цивільний позов потерпілого гр. К. при ухваленні обвинувального вироку відносно гр. Б. по обвинуваченню у вчиненні злочину, передбаченого ч.1 ст.185 КК України (справа № 581/628/15-к, головуючий суддя - Сізов Д.В.). При повному задоволенні цивільного позову, суд врахував обставини щодо розміру фактично викрадених обвинуваченим грошових коштів потерпілого і тривалого неповернення першим у позасудового (добровільному) порядку зазначеного майна.

У кримінальному провадженні по обвинуваченню гр. М. у вчиненні злочину, передбаченого ч.3 ст.185 КК України, суд при задоволенні в повному обсязі заявленого позову врахував дійсну вартість викраденого і наступному збутого майна потерпілого, а також ті обставини, що викраденням електричного інструменту обвинувачений позбавив можливості потерпілого виконувати певні види робіт і отримувати за їх виконання певні доходи, і саме в перенесених обмеженнях і полягала завдана потерпілому моральна шкода (справа № 581/1179/15-к, головуючий суддя – Сізов Д.В.).

Аналіз заявлених позовів свідчить про їх незначну кількість по відношенню до кількості кримінальних проваджень (лише у кожному шостому кримінальному провадженні на стадії досудового розслідування заявляється один цивільний позов, а на стадії судового розгляду 18 кримінальних проваджень не заявлено жодного цивільного позову). Тому з метою відшкодування майнової та моральної шкоди в кожному провадженні про вчинення злочинів проти власності є доцільним як слідчим і прокурорам, так і суддям проводити роботу із роз’яснення потерпілим їхніх прав щодо заявлення цивільних позовів про відшкодування шкоди з метою відновлення їх прав на втрачене майно.

Призначення покарань за злочини проти власності

Аналіз розглянутих справ свідчить про те, що суддями у повній мірі при призначенні покарань враховували вимоги ст.ст. 65-67, 69, 70-71, 72 КК України.

За результатами судових розглядів кримінальних проваджень ухвалено 17 обвинувальних вироків, одне провадження закрито у зв’язку з відмовою потерпілого від підтримання обвинувачення в суді (обвинувачений був найманим працівником у потерпілого та крадіжкою завдав шкоду лише майну останнього).

У структурі призначених покарань переважно суддями призначалися покарання у виді позбавлення волі на певні строки зі звільненням засуджених від відбування покарання з випробуванням (ст.75 КК), громадські роботи, а також у виді арешту, проте найменше застосовувалися покарання у виді штрафу та обмеження волі.

Так, як вид покарання у виді позбавлення волі з випробуванням з іспитовим строком призначено судом у 7 провадженнях по відношенню до 7 осіб (справи № 581/323/16-к, 581/149/15-к, 581/148/15-к, 581/1173/15-к, 581/1179/15-к, 581/55-16-к, 581/318/16-к).

Громадські роботи, як вид покарання, призначалися судом у 5 провадженнях по відношенню до 5 осіб (581/549/16-к,581/102/16-к, 581/1153/15-к, 581/56/16-к, 581/209/16-к), а обмеження волі на певний строк – відносно 1-єї особи (581/439/16-к).

Покарання у виді обмеження волі на певний строк зі звільненням від відбування покарання призначалося відносно трьох осіб у двох кримінальних провадженнях (581/439/16-к, 581/243/16-к).

Штраф призначався судом відносно однієї особи у одному провадженні (581/164/16-к), а арешт – у двох провадженнях відносно двох осіб (581/628/15-к, 581/490/16-к).

При розгляді одного кримінального провадження відносно 17-річного неповнолітнього останньому обвинувальним вироком суду призначено основне покарання у виді громадських робіт на строк 60 годин із звільненням особи від покарання на підставі ч.1 ст.105 КК України та із застосуванням примусового заходу виховного характеру у виді передачі обвинуваченого під нагляд учбовому закладу на строк три місяці (справа № 581/165/16-к)

Одного засудженого звільнено від відбування основного покарання у виді позбавлення волі на певний строк на підставі п.в) ст.1 Закону України «Про амністію у 2014 році» у зв’язку із тим, що станом на 14 травня 2014 року він має двох неповнолітніх дітей, відносно яких він не позбавлений батьківських прав, та у жовтні 2012 року вчинив умисний злочин середньої тяжкості (справа № 581/148/15-к).

Підстави для звільнення обвинувачених від покарань у виді позбавлення та обмеження волі із випробуванням (ст.75 КК України) суддями належним чином мотивувалися з посиланнями, як правило, на відсутність обтяжуючих покарання обставин, молодим віком обвинувачених, їх переважно позитивними характеристиками за місцями роботи і проживання, наявністю у них сімей із неповнолітніми утриманцями, відсутністю непогашених судимостей, вчинення ними злочинів вперше чи збігом тяжких сімейних обставин (тяжка хвороба батьків, відсутність у обвинувачених роботи та інших доходів для задоволення власних потреб), відсутністю претензій майнового характеру до обвинувачених з боку потерпілих, повернення викраденого майна потерпілим тощо.  

Також суддями наводилися підстави для застосування ч.1 ст.69 КК України в частині переходу до іншого, більш м’якого виду покарання, не зазначеного в санкції відповідної статті Особливої частини норми кримінального закону. Узагальнено слід зазначити те, що обставинами які істотно, на думку суддів, знижували ступінь тяжкості вчинених злочинів, розглядалися:

- завдання крадіжками незначних за обсягом збитків потерпілим і нез’явлення при цьому останніми цивільних позовів на фоні фактичного пробачення останніми протиправних дій з боку обвинувачених;

- у характеризуючих даних про особи обвинувачених судді враховували непорушення ними по місцю проживання громадського порядку, їх посередні характеристики, відсутність у них судимостей та їх молодий вік, проживання однією сім’єю із жінкою без реєстрації шлюбу та перебування на їх утриманні неповнолітніх дітей (справи № 581/490/16-к, 581/209/16-к).

Слід окремо зауважити про те, що судді застосовували достатньо виважений і персональний підхід при призначенні покарань обвинуваченим, обов’язково враховували те, що особам, які мають непогашені судимості або завдали значних збитків без їх добровільного відшкодування на стадії досудового розслідування чи судового розгляду, і при наявності негативних характеристик на них і при відсутності у цих осіб стійких соціально-сімейних зв’язків, призначалися покарання у виді обмеження волі на певний строк та арешту. Разом із цим, особам, які вперше вчинили злочини середньої тяжкості та тяжкі протиправні дії, завдали потерпілим майнової шкоди, яка усунута повернення органами досудового слідства вилученого майна, мають стійкі соціально-сімейні зв’язки (є працевлаштованими, є батьками малолітніх дітей, перебувають у шлюбі чи проживають однією сім’єю без реєстрації шлюбу) і при незаявленні до обвинувачених вимог цивільного характеру, судді призначали покарання у виді позбавлення волі чи обмеження волі із випробуванням, або у виді громадських робіт (із застосуванням вимог ч.1 ст.69 КК України), вважаючи, що у такий спосіб з огляду характеризуючи дані цих осіб, буде досягнення основна мета покарання – перевиховання особи.

Висновки:

Проведене узагальнення засвідчило те, що при розгляді зазначеної вище категорії справ судді місцевого суду не допускали помилок як у кваліфікації дій винуватих осіб і розмежуванні одних злочинів проти власності від інших та у вирішенні питань про наявність або відсутність кваліфікуючих ознак, так і в частині призначення різних видів покарань, непрямим підтвердженням чого є згода сторін кримінальних проваджень з ухваленими суддями вироками і неоскарження їх в апеляційному та касаційному порядках. З іншого боку, розглянуті провадження свідчать про достатньо значну довіру сторін у справах до остаточних судових рішень, ухвалених у злочинах проти власності.  

Також аналіз розглянутих проваджень свідчить про відсутність складних питань у застосуванні як норм матеріального, так і норм процесуального права.

Разом із цим нижче будуть наведені узагальнені відомості про судову практику Верховного Суду України за 2011-2016 роки щодо злочинів проти власності, сформовану за результатами розгляду заяв про перегляд судових рішень з підстав, передбачених ч.1 ст.445 Кримінального процесуального кодексу України, яка дозволить охопити як всі складні питання судової практики щодо застосування матеріального закону, так і практичні роз’яснення правозастосовчої практики з процесуальних питань.

Спочатку наведемо постанови Верховного Суду України щодо злочинів проти власності з питань застосування норм матеріального права. Ними є:

1. Постанова Суду від 08 вересня 2016 року № 5-213кс(15)16 (541/2071/15-к):

Визначальним критерієм для вирішення питання про наявність/відсутність у діях особи, яка вчиняє розбій, кваліфікуючої ознаки проникнення у приміщення, що відбувається формально безперешкодно, є суб'єктивне ставлення винної особи до вчинюваних ним дій. Зміст суб'єктивної сторони цього діяння розкривається через предмет - майно певного виду та об'єктивну сторону цього діяння - зовнішні поведінкові обставини, які в сукупності з іншими обставинами, визначають кримінально-правовий зміст суспільно небезпечного діяння. Важливим для юридичної оцінки цих дій за частиною третьою статті 187 КК є з'ясування того, яким майном до входження (потрапляння) особи у приміщення вона має намір заволодіти, як нею сприймається режим доступу до місця знаходження майна та який конкретний спосіб посягання на заволодіння чужим майном вона в зв'язку з цим обирає.

2. Постанова Суду від 24 грудня 2015 року № 5-221кс15:

Специфіка встановлення малозначності діяння полягає в обов'язковій сукупності трьох умов:

1) формальна наявність у вчиненому діянні ознак складу злочину, передбаченого КК, тобто всіх тих передбачених у законі об'єктивних і суб'єктивних ознак, що у відповідній статті (частині статті) Особливої частини КК характеризують певний склад злочину. Діяння, яке не містить хоча б однієї ознаки складу злочину, не може визнаватись малозначним. Якщо істотність матеріальної (майнової чи фізичної) шкоди визначена безпосередньо в кримінальному законі шляхом закріплення конкретного розміру шкоди, яка має бути завдана при вчиненні відповідного злочину, то недосягнення цього рівня шкоди свідчить про відсутність у діях особи кримінальної протиправності, що унеможливлює звернення до частини другої статті 11 КК;

2) малозначне діяння не становить суспільної небезпеки, яка є типовою для певного злочину. Це виражається в тому, що воно не заподіює взагалі шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству чи державі, або заподіює їм явно незначну (мізерну) шкоду;

3) малозначне діяння не повинно бути суб'єктивно спрямоване на заподіяння істотної шкоди. Якщо існує невідповідність між фактично вчиненим малозначним діянням і умислом, спрямованим на заподіяння істотної шкоди, має наставати кримінальна відповідальність за замах на той злочин, який особа бажала вчинити.

Поняття істотної шкоди у контексті частини другої статті 11 КК носить оціночний характер, його зміст визначається оцінкою правозастосовними органами всіх конкретних обставин справи. Про оціночний характер шкоди можна говорити лише в тому випадку, коли законодавець у відповідних статтях (частинах статей) Особливої частини КК використовує загальні оціночні поняття: тяжкі наслідки, інші тяжкі наслідки (відносно визначені правові норми).

Якщо істотність шкоди знаходить своє чітке відображення у визначенні об'єктивних ознак того чи іншого складу злочину, тобто характер шкоди є фіксованим і не може оцінюватись на розсуд правозастосувача (абсолютно визначені правові норми), застосування кримінально-правової норми про малозначність виключається.

На встановлення малозначності діяння жодні інші фактори, крім вказаних вище обов'язкових умов, не впливають. Відповідно, посткримінальна поведінка порушника кримінально-правової заборони, характеристика його особи, ступінь реалізації злочинного умислу, інші обставини, що відповідно до закону є правовими підставами для пом'якшення покарання або звільнення від кримінальної відповідальності, значення в контексті встановлення наявності чи відсутності малозначності діяння за частиною другою статті 11 КК не мають. Так, вчинення злочину внаслідок збігу тяжких особистих, сімейних чи інших обставин, добровільне відшкодування завданого збитку або усунення заподіяної шкоди, примирення винного з потерпілим, втрата особою суспільної небезпечності на час розслідування злочину не перетворюють злочин у малозначне діяння.

Вчинене ОСОБА_1 діяння формально містить усі ознаки злочину, передбаченого частиною другою статті 15, частиною першою статті 185 КК, - закінчений замах на таємне викрадення чужого майна.

Оцінка суспільної небезпеки цього діяння не може визначатись за правилом, закріпленим у частині другій статті 11 КК. Відповідне положення передбачає встановлення малозначності лише в тому разі, коли законодавець вирішення питання про межі заподіяної шкоди залишає на розсуд правозастосувача. Щодо крадіжки, то суспільно небезпечні наслідки цього складу злочину мають чітко визначену мінімальну межу шкоди, яка може бути завдана власнику майна - 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (на час вчинення зазначеного діяння ОСОБА_1 таку мінімальну межу становила сума 121,80 грн.).

Отже, діяння, вчинене ОСОБА_1, характеризуючись усіма ознаками складу злочину, передбаченого частиною другою статті 15, частиною першою статті 185 КК, становить притаманну злочинну суспільну небезпеку, адже було спроможним заподіяти істотну шкоду певній юридичній особі. Тому правова позиція суду касаційної інстанції про залишення без зміни обвинувального вироку апеляційного суду щодо нього є правильною і не суперечить положенням частини другої статті 11 КК.

3. Постанова Суду від 17 грудня 2015 року № 5-152кс15:

Відповідно до частини другої статті 11 КК не визнається злочином дія або бездіяльність, яка хоча формально й містить ознаки будь-якого діяння, передбаченого цим Кодексом, але через малозначність не становить суспільної небезпеки, тобто не заподіяла й не могла заподіяти істотної шкоди фізичній чи юридичній особі, суспільству або державі. Із цього законодавчого визначення випливає, що встановлення малозначності діяння передбачає такі обов'язкові умови.

По-перше, діяння формально повинно містити всі ознаки складу певного злочину, передбаченого КК. Діяння не може бути визнане малозначним безвідносно до конкретної кримінально-правової норми, у зв'язку із чим передумовою застосування частини другої статті 11 КК є кваліфікація посягання за формальними ознаками за певною статтею Особливої частини КК. Відповідно, діяння, яке не містить хоча б однієї ознаки складу злочину, не може визнаватися малозначним.

Так, якщо істотність матеріальної (майнової чи фізичної) шкоди визначена безпосередньо в кримінальному законі шляхом закріплення конкретного розміру шкоди, яка має бути завдана при вчиненні відповідного злочину, то недосягнення цього рівня шкоди свідчить про відсутність у діях особи кримінальної протиправності, а отже, навіть формально складу злочину, що унеможливлює звернення до частини другої статті 11 КК.

По-друге, малозначне діяння не становить суспільної небезпеки, що означає мізерність або взагалі відсутність шкоди, яка завдається або може бути завдана в результаті вчинення такого діяння.

По-третє, малозначність має бути як об'єктивною, так і суб'єктивною, тобто особа мала намір вчинити саме малозначне діяння. Якщо ж існує невідповідність між фактично вчиненим малозначним діянням та умислом, спрямованим на заподіяння істотної шкоди, кримінальна відповідальність має наставати за замах на той злочин, який особа бажала вчинити.

Разом з тим формулювання частини другої статті 11 КК дозволяє ставити питання про малозначність як закінчених, так і незакінчених діянь, кримінально караних за загальним правилом.

Згідно з вимогами частини другої статті 11 КК на встановлення малозначності діяння жодні інші фактори, крім вказаних вище обов'язкових умов, не впливають. Тобто посткримінальна поведінка порушника кримінально-правової заборони, характеристика його особи, ступінь реалізації злочинного умислу, інші обставини, що відповідно до закону є правовими підставами для пом'якшення покарання або звільнення від кримінальної відповідальності, значення в контексті встановлення наявності чи відсутності малозначності діяння за частиною другою статті 11 КК не мають.

Предметом злочину, передбаченого частиною першою статті 185 КК, є чуже майно. Цей злочин відноситься до злочинів з матеріальним складом, обов'язковою ознакою об'єктивної сторони якого є й суспільно небезпечні наслідки майнового характеру. У частинах 2 - 4 Примітки до статті 185 КК конкретизовано (формалізовано) такі наслідки, тобто законодавцем встановлено їх мінімальний і максимальний розмір у неоподатковуваних мінімумах доходів громадян. Системне тлумачення наведених нормативно-правових актів свідчить, що викрадення чужого майна, вартість якого на момент вчинення правопорушення перевищує 0,2 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, становить предмет крадіжки, передбаченої частиною першою статті 185 КК. У 2014 році кримінальну відповідальність за таємне викрадення чужого майна встановлено із суми, яка перевищує 121 грн. 80 коп.

Із фактичних обставин справи, установлених апеляційним судом, засвідчується, що ОСОБА_1.1 намагався викрасти з торгового центру товари на загальну суму 193 грн 47 коп., але, виконавши всі дії, які вважав необхідними для доведення злочину до кінця, злочин не закінчив з причин, які не залежали від його волі, оскільки з викраденим майном його було затримано на виході ІНФОРМАЦІЯ_2 працівниками охорони.

Отже, установлені в справі фактичні ознаки діяння збігаються з ознаками складу злочину, передбаченого частиною другою статті 15 та частиною першою статті 185 КК (закінчений замах на таємне викрадення чужого майна), і зобов'язували суд касаційної інстанції погодитися з рішенням апеляційного суду про правильність застосування до дій ОСОБА_1.1 цієї норми закону, однак було зроблено протилежний висновок.

4. Постанова Суду від 29 жовтня 2015 року № 5-98кс15:

При визначенні кваліфікуючих ознак крадіжки залежно від розміру заподіяної шкоди, а саме: "що завдала значної шкоди потерпілому" (частина третя статті 185 КК); "вчинена у великих розмірах" (частина четверта статті 185 КК) та "вчинена в особливо великих розмірах" (частина п'ята статті 185 КК), суд повинен виходити із передбачених у примітці до статті 185 КК кількісних показників неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, сума якого, відповідно до положень пункту 5 підрозділу 1 Розділу XX "Перехідні положення" Податкового кодексу України для норм кримінального законодавства в частині кваліфікації кримінальних правопорушень, встановлюється на рівні податкової соціальної пільги, визначеної підпунктом 169.1.1 пункту 169.1 статті 169 Розділу IV цього Кодексу для відповідного року.

5. Постанова Суду від 01.10.2015 № 5-154кс15:

У санкціях статей (санкціях частин статей) Особливої частини КК покарання у виді штрафу встановлено в неоподатковуваних мінімумах доходів громадян. Зокрема, санкція частини 1 статті 185 КК, за якою засуджено ОСОБА_1, покарання у виді штрафу встановлює в розмірі від п'ятдесяти до ста неоподатковуваних мінімумів доходів громадян.

Нормою Загальної частини КК, яка визначає поняття та правила застосування даного виду покарання, є стаття 53, згідно з якою, штраф - це грошове стягнення, що накладається судом у випадках і розмірі, встановлених в Особливій частині КК, з урахуванням положень частини другої цієї статті. Розмір штрафу визначається судом залежно від тяжкості вчиненого злочину та з урахуванням майнового стану винного в межах від тридцяти неоподатковуваних мінімумів доходів громадян до п'ятдесяти тисяч неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, якщо статтями Особливої частини КК не передбачено вищого розміру штрафу. Положення частини п'ятої цієї статті, які регулюють порядок заміни несплаченої суми штрафу покаранням іншого виду, розраховують таку заміну, виходячи з неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Тобто, кримінальний закон сформульовано однозначно, він чітко і послідовно вказує на єдиний вимір розміру покарання у виді штрафу - неоподатковуваний мінімум доходів громадян.

При призначенні покарання у виді штрафу в розмірі, передбаченому санкцією статті (санкцією частини статті) Особливої частини КК, цей розмір визначається в певній кількості неоподатковуваних мінімумів доходів громадян, установленого законодавством України на час постановлення вироку, із визначенням його у грошовій сумі, здійснивши перерахування розміру в гривнях, виходячи з вимог закону щодо визначення суми одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян.

6. Постанова Суду від 25.06.2015 № 5-96кс15:

Суд уже висловлював свою правову позицію щодо цього питання (справа 5-40кс13). Висновок Суду зводився до того, що крадіжка вважається закінченою з моменту вилучення майна і реальної можливості розпоряджатися ним як своїм власним: продати, сховати, подарувати, використати на свої потреби та інше. Якщо такої можливості у винуватого не було, то вчинене повинно розцінюватись як замах на крадіжку і кваліфікуватися за частиною другою статті 15, статтею 185 КК.

Нормативне визначення закінченого і незакінченого злочину в поєднанні з фактичними обставинами справи, щодо яких касаційний суд постановив оспорювану ухвалу, дають підстави дійти висновку, що оскільки ОСОБА_1 (як установлено судами факту) проник до офісного приміщення, заволодів майном потерпілого, і саме в той момент, як тільки він вистрибнув із вікна приміщення і почав тікати з викраденим, зразу був затриманий працівниками міліції. Такі діяння за своїми ознаками не становлять закінченої крадіжки чужого майна, бо винуватий фактично не мав реальної можливості розпорядитися викраденим на свій розсуд.

7. Постанова Суду від 19.02.2015 № 5-38кс14:

Для визнання групи організованою недостатньо встановлення наміру одного (декількох) осіб займатися злочинною діяльністю, якими б широкомасштабними не були їх плани. Самі по собі наміри можуть свідчити лише про можливу перспективу розвитку групи, але не про рівень цього розвитку.

За змістом частини третьої статті 28 КК злочин може бути справою організованого об'єднання лише в тому випадку, коли таке об'єднання утворено попередньо, звідси, має бути доведено, що вчиненню злочину організованою групою передували дії щодо її утворення.

Конструктивною ознакою організованої групи, яка виділяє цю форму співучасті, є не попередня змова, а стійкість групи, тобто набуття нею таких внутрішніх механізмів, які убезпечують її існування, і спроможність протидіяти дезорганізуючим факторам (зовнішнім чи внутрішнім).

Стійкість злочинного об'єднання (організованої групи) не можна розуміти тільки як ступінь деталізації злочинного плану і розподілу обов'язків між учасниками об'єднання. Ці критерії не є свідченням стійкості, а, як правило, визначаються характером злочину, який готується.

Аналіз фактичної та юридичної підстав кваліфікації діянь, інкримінованих ОСОБА_1, в оспореному рішенні у зіставленні з правовою оцінкою суспільно небезпечних діянь щодо ОСОБА_5, ОСОБА_8 та ОСОБА_6 у рішенні, наданому для порівняння, дає підстави для висновку, що суд касаційної інстанції безпідставно застосував до фактичних обставин справи норму частини третьої статті 28 КК про кримінальну відповідальність ОСОБА_1, що призвело до постановлення незаконного рішення, яке не може бути залишене в силі.

8. Постанова Суду від 11.12.2014 № 5-23кс14:

За нормативним визначенням крадіжка - це таємне викрадення майна, яке завідомо є чужим для винного, тобто воно перебуває у власності іншої особи, і винний не має на це майно ні дійсного, ні гаданого права.

Заволодіння майном, яке фактично не вийшло з володіння власника, а опинилося з будь-яких причин у неналежному, але відомому йому місці (залишене чи забуте), особою, яка знала, кому належить це майно, мала підстави вважати, де знаходиться власник речі, і усвідомлювала, що він може за нею повернутися, або ж, у разі появи власника з метою поновлення свого права володіння майном, умисно перешкоджала йому в цьому, слід розцінювати не як привласнення знахідки, а як крадіжку чужого майна.

Якщо привласнення майна відбувається в адміністративних приміщеннях, пунктах здійснення розрахунково-касових операцій та інших громадських місцях з обмеженим простором, в таких випадках слід констатувати презумпцію "забутості" речі її власником: у подібних випадках особа, яка привласнює річ, має розуміти, що зовнішні умови, обстановка, розташування речі свідчать про те, що вона фактично не вийшла з володіння власника, а лише залишена чи забута ним.

На відміну від крадіжки, привласнене майно може вважатися знахідкою лише за умов, що: а) воно вибуло з володіння власника; б) місцезнаходження цього майна власнику не відомо; в) між втратою майна та його знахідкою пройшов тривалий час, який давав власнику підстави вважати майно остаточно втраченим; г) особа, яка знайшла майно, не була очевидцем події втрати і сама не чинила будь-яких активних дій, спрямованих на вилучення майна з володіння власника; д) відсутня можливість виявлення (ідентифікації) законного власника майна.

Установлені у кримінальній справі щодо ОСОБА_1 обставини: знаходження телефону у відомому потерпілій місці, обізнаність ОСОБА_1, хто є власником мобільного телефону та розуміння, що потерпіла може повернутися за ним, і, дійсно, швидке повернення ОСОБА_2 до клубу, щоб поновити контроль над своїм майном, свідчили про те, що мобільний телефон, попри залишення його власницею на комп'ютерному столі без нагляду, перебував у власності ОСОБА_2, проте реалізувати це своє право вона не мала можливості через протиправні дії ОСОБА_1, який забрав телефон з комп'ютерного столу і одразу залишив місце крадіжки, а, зустрівши потерпілу на виході з торговельного комплексу, утік.

З огляду на ці обставини та їх кримінально-правове значення в оспореному рішенні було зроблено правильний висновок про наявність у діях ОСОБА_1 ознак злочину, передбаченого частиною першою статті 185 КК.

9. Постанова Суду від 06.03.2014 № 5-2кс14:

Предметом перегляду є неоднакове застосування судом касаційної інстанції норми закону про кримінальну відповідальність за таємне викрадення чужого майна, яке вибуло з володіння власника чи особи, якій було ввірене.

Частина перша статті 185 КК встановлює кримінальну відповідальність за таємне викрадення чужого майна; вона охороняє право власності і забороняє вчиняти зазначені у ній дії. Ця норма містить обов'язкові ознаки складу злочину, які виокремлюють (ідентифікують) фактично вчинені дії як крадіжку й відрізняють її від діянь, що посягають на інші об'єкти кримінально-правової охорони, або від фактів, які зумовлюють виникнення інших (некримінальних) правовідносин.

Визначальною ознакою крадіжки є суб'єктивна сторона цього злочину, тобто психічне ставлення винної особи до вчинюваних нею дій. Така особа розуміє, що заволодіває чужим майном, усвідомлює, що воно належить конкретному власнику і що вона обертає його на свою користь протиправно шляхом таємного викрадення.

Зміст суб'єктивної сторони цього діяння розкривається через предмет і об'єктивну сторону цього злочину, зокрема через його зовнішні поведінкові ознаки - місце, час, спосіб та обставини скоєння злочину.

Предметом крадіжки завжди є будь-яке чуже майно чи майнові права на нього. Нерідко це майно може знаходитися на відкритій місцевості, у місцях загального користування чи перебувати в іншому доступному місці. Правовий режим такого майна не завжди означає, що воно є нічийним, таким, від якого власник відмовився чи втратив з ним зв'язок.

Про те, що майно, доступ до якого був неутруднений, має власника, що воно тимчасово з якихось причин опинилося поза увагою останнього, що власник фактично не втратив над ним контролю і завжди може його поновити, а також те, що особа, яка виявляє таке майно й заволодіває ним, фактично викрадає його, можуть свідчити такі обставини:

- індивідуальні відмінні ознаки предмета майна (тип, вид, найменування, особливості тощо), з вигляду яких винна особа в змозі визначити власника майна;

- конкретна характеристика місця перебування майна на момент його виявлення, яка дає можливість визначити (побачити, виявити) межі приватності місця знаходження майна;

- зазвичай нетривалий час, упродовж якого у винної особи визріває і реалізується намір заволодіти майном;

- причини появи майна на місці виявлення, умови та обставини його перебування там, з яких можна визначити ознаки належності майна конкретній особі та простежити її зв'язок з ним.

Про умисел на викрадення майна за аналізованих підстав може свідчити поведінка винної особи під час та після злочину. Навіть якщо ця особа до виявлення майна мала якийсь свій порядок дій, після його виявлення відмовляється від своїх планів, заволодіває майном і зникає з місця події.

Спосіб викрадення майна є таємним, одним із різновидів якого є викрадення майна у присутності інших осіб, які, на переконання винної особи, не сприймають його дії як викрадення майна. Враховуючи специфіку цього злочину, способами вилучення майна переважно виступають фізичне витягання, переміщення, видалення його з володіння власника.

Із фактичних обставин цієї справи, встановлених судами нижчої ланки, засвідчується, що:

- предметом викрадення був мобільний телефон, який належить потерпілій ОСОБА_2;

- цей телефон лежав на одному зі столів (стіл N 10) комп'ютерного клубу ІНФОРМАЦІЯ_2, який був відокремлений від інших столів прозорою перегородкою;

- за комп'ютерним столом N 10 послугами клубу користувалася потерпіла ОСОБА_2;

- після того, як ОСОБА_2. закінчила користуватися комп'ютером, місце за столом N 10 відразу зайняв ОСОБА_1;

- коли ОСОБА_2 звільняла місце за столом N 10 і збирала свої речі, поруч з нею стояв ОСОБА_1. Потерпіла запам'ятала ОСОБА_1 на вигляд, а ОСОБА_1 за такими ж ознаками запам'ятав потерпілу;

- після виявлення мобільного телефону ОСОБА_1, незважаючи на свій намір користуватися послугами клубу впродовж тривалого проміжку часу (одна година), як тільки виявив на столі мобільний телефон, майже відразу (час до 5 хв.) залишив приміщення клубу;

- при виході з клубу засуджений нікому не сказав про виявлений телефон потерпілої;

- при виході з будівлі клубу засуджений побачив потерпілу, яка поверталася за телефоном;

- при зустрічі з ОСОБА_2 на виході з будинку засуджений не сказав їй, що її телефон у нього. Він відійшов у бік і почав утікати;

- присутні в клубі користувачі не зауважили, як ОСОБА_1 викрав телефон.

Зазначені фактичні обставини дають підстави вважати, що ОСОБА_1 після того, як побачив на конкретному столі комп'ютерного клубу мобільний телефон, відразу визначив, що він належить потерпілій ОСОБА_2, яка користувалася послугами клубу за цим столом, розумів, що саме вона його забула і невдовзі може (має) за ним повернутися, усвідомлював, що її повернення та фактичне поновлення контролю над своїм майном унеможливить його володіння ним, тому на противагу цьому таємно викрав телефон і з місця події зник.

Установлені у справі фактичні ознаки діяння збігаються з ознаками складу злочину, передбаченого частиною першою статті 185 КК, і зобов'язували суд касаційної інстанції погодитися з рішенням судів нижчої ланки про правильність застосування до дій ОСОБА_1 цієї норми закону. Однак було зроблено протилежний висновок.

10. Постанова Суду від 23.01.2014 № 5-48кс13:

Таким чином, можна зробити висновок, що основні відмінності полягають в тому, що службова особа при скоєнні злочину, передбаченого статтею 364 КК, зловживаючи своїм службовим становищем, заподіює майнову шкоду власнику при відсутності хоча б однієї ознаки розкрадання чужого майна, в тому числі в формі розтрати шляхом зловживання службовим становищем, зокрема за відсутності безоплатності (коли здійснюється оплатна реалізація майна, в тому числі в певних випадках за зниженими цінами), безповоротності вилучення (коли майно не витрачено та існує можливість його повернення або коли має місце його тимчасове запозичення) тощо.

Слід зазначити, що Верховний Суд України раніше висловив правовий висновок про ознаки відмінності між аналізованими видами злочинів, пов'язаних із зловживанням службовим становищем. У цьому висновку Верховний Суд України, з поміж іншого, зазначив, що у тому разі, коли зловживання службовою особою своїм службовим становищем виступає способом розкрадання чужого майна, при якому винний незаконно вилучає та безоплатно обертає майно на свою користь чи користь третіх осіб, то такі дії утворюють спеціальний склад зловживання службовим становищем і мають кваліфікуватися за статтею 191 КК. Якщо ж службове зловживання не супроводжується розкраданням чужого майна (в будь-якій формі), не пов'язується з протиправним вилученням та безоплатним оберненням його у свою власність чи власність третіх осіб, а призводить до набуття іншої вигоди, то ці дії охоплюються диспозицією статті 364 КК (справа N 5-27кс12).

У кримінальній справі, в якій заперечується правильність правозастосування, суд дійшов висновку, що ОСОБА 3 як директор КП "ІНФОРМАЦІЯ 2" була наділена службовими повноваженнями розпоряджатися майном і коштами підприємства для забезпечення його прибуткової діяльності, ефективного використання та зберігання закріпленого за підприємством комунального майна, тобто правомочністю розпоряджатися ввіреними їй грошовими коштами; саме вона використала своє службове становище всупереч інтересам служби і прийняла рішення про вилучення грошових коштів КП "ІНФОРМАЦІЯ 2" і безоплатне та безповоротне перерахування їх на користь третіх осіб.

Ці дії за своїми ознаками утворюють розтрату чужого майна шляхом зловживання службовим становищем і правильно кваліфіковані як злочин проти власності (частина п'ята статті 191 КК).

Той факт, що рішення про вилучення грошей з рахунку КП "ІНФОРМАЦІЯ 2" і перерахування їх на користь третіх осіб було ініційоване іншою особою, і те, що, за показаннями засудженої, особисто вона не заволоділа цими грошима, не змінює характеру інкримінованого ОСОБА 3 діяння проти власності і не впливає на його кримінально-правову оцінку.

Відповідно до частини четвертої статті 41 КК особа, що виконала явно злочинний наказ або розпорядження, за діяння, вчинені з метою виконання такого наказу або розпорядження, підлягає кримінальній відповідальності на загальних підставах.

У цій справі, за визнанням самої ОСОБА 3, вона усвідомлювала, що наказ іншої особи був явно незаконним, оскільки ніяких договірних відносин у КП "ІНФОРМАЦІЯ 2" з тими юридичними особами, на користь яких належало перерахувати кошти, не існувало і ніяких послуг для КП вони не надавали і надавати не повинні були, але вона виконала наказ тільки тому, що боялася втратити роботу. Отже, виконавши наказ про перерахування грошей на користь третіх осіб, ОСОБА 3 розуміла, що у такий спосіб вчиняє розтрату чужого майна з використанням свого службового становища.

Неотримання службовою особою особисто вигоди при тому, що таку вигоду отримують треті особи, на користь яких перераховані кошти, не виключає наявності в її діях ознак розтрати чужого майна шляхом зловживання службовим становищем, оскільки попри те, що майно безоплатно обертається на користь третіх осіб, водночас реалізується корисливий інтерес особи, яка, зловживаючи службовим становищем, вчинила дії з перерахування коштів.

11. Постанова Суду від 14.11.2013 № 5-35кс13:

При грабежі неможливо заподіяти небезпечні для життя чи здоров'я тілесні ушкодження, оскільки форма, в якій реалізується злочинний умисел, не передбачає використання дій (прийомів, засобів), які можуть призвести до більш тяжчих наслідків. Інакше ці дії за певних обставин матимуть ознаки розбою. Особа, яка вчиняє грабіж, не вдається до демонстративної агресивно-насильницької поведінки і своїм станом та характером дій не виражає її, не використовує предметів із підвищеною травмувальною дією, не застосовує засобів впливу, які очевидно можуть призвести до наслідків, небезпечних для життя чи здоров'я, не погрожує застосуванням саме такого насильства, оскільки такі погрози при грабежі об'єктивно неможливі.

Прояв ознак розбою та насильницького грабежу, їх відмінність між собою полягає у фактичних підставах кваліфікації конкретного суспільно небезпечного діяння.

Із фактичних обставин справи щодо ОСОБА_1 встановлено, що він разом із ОСОБА_2 мав намір заволодіти майном ІНФОРМАЦІЯ_2. Зловмисники знали, що воно охороняється сторожем. Для викрадення обрали нічний час і вжили заходів проти їх викриття у злочині (одягнули маски і перерізали кабелі камер відеоспостереження). Коли опинилися на території товариства, вони відразу почали заволодівати майном. Через три години від початку злочину, коли їх присутність помітив сторож, ОСОБА_1 і ОСОБА_2 застосували до нього насильство: штовхнули на підлогу сторожки, клейкою стрічкою зв'язали руки і заклеїли рота та продовжили викрадати майно. Інших насильницьких дій вони не вчиняли. Зв'язування рук і затуляння рота само по собі не може спричинити тілесні ушкодження, небезпечні для життя чи здоров'я, і фактично не спричинило. Потерпілий знаходився в умовах та обстановці, яка не загрожувала його життю і здоров'ю; біля нього перебував один із засуджених, який після заволодіння майном відклеїв стрічку на роті потерпілого. Викравши майно, засуджені втекли, а потерпілий зміг самостійно звільнитися від пут.

Аналіз характеру та послідовності дій засуджених, природа застосованого ними насильства у своїй сукупності свідчать, що вони, опинившись на місці події, відразу почали викрадати майно і вжили заходів своєї безпеки; знали про перебування на території сторожа, але не напали на нього. Коли ж сторож з'явився, вони накинулись на нього, але при цьому не діяли агресивно і не вдалися до застосування насильства, що є небезпечним для життя та здоров'я. Фактично вони застосували фізичний примус, який мав лише нейтралізувати сторожа, і обрали для цього засіб, який відповідав цій меті. Застосоване ними насильство не призвело і не могло призвести до тілесних ушкоджень, небезпечних для життя чи здоров'я. Більше того, один із засуджених перебував біля лежачого потерпілого і вжив заходів для поліпшення становища потерпілого (відклеїв стрічку на його роті).

У контексті конкретних обставин цієї справи, можна зробити висновок, що відмінність між насильством при розбої і насильством при грабежі слід шукати в природі самого насильства, його спрямованості та характері дій особи, яка його застосовує. Якщо поведінка винної особи в конкретний час, місці, за обставин та в обстановці є підступною, несподіваною, раптовою і неспровокованою; спрямована проти волі або поза волею потерпілого; насильство є реальним, інтенсивним і небезпечним для життя чи здоров'я особи або ж воно не застосовується (є нереальним), але характер дій особи є агресивно-насильницьким, то такі ознаки свідчать про напад, поєднаний із насильством, небезпечним для життя чи здоров'я, або з погрозою його застосування, і мають розцінюватись як розбій.

За відсутності цих ознак вчинене має кваліфікуватись як насильницький грабіж.

У справі, рішення в якій оспорюється, суд касаційної інстанції фактичні підстави кваліфікації розцінив неправильно і тому зробив хибний висновок про наявність у діях засудженого ознак розбою.

12. Постанова Суду від 14.11.2013 № 5-39кс13: 

У кримінальній справі, в якій заперечується рішення суду касаційної інстанції, встановлено, що ОСОБА_1.1 за попередньою змовою з невстановленою особою, знаючи, що адміністративний будинок з господарськими приміщеннями АДРЕСА_1 належить територіальним громадам Вінницької області, використав службове становище директора, посаду якого він обіймав, шляхом службового підроблення оформив право власності на зазначені будівлі за фіктивно створеним ІНФОРМАЦІЯ_2, яке не було правонаступником як обласного державного об'єднання ІНФОРМАЦІЯ_7, так і ІНФОРМАЦІЯ_2, що реорганізувалась із державного об'єднання ІНФОРМАЦІЯ_7. Внаслідок таких дій ОСОБА_1.1 як один із співзасновників та співвласників ІНФОРМАЦІЯ_2 став співвласником будівель та споруд за вказаною адресою, якими в подальшому спільно з невстановленою особою незаконно розпорядився - передав їх як внесок до статутного фонду ІНФОРМАЦІЯ_5, створеного ним на підставі неправдивих документів.

За таких обставин, враховуючи встановлений судом характер дій засудженого щодо заволодіння на свою та третіх осіб користь чужим майном, пов'язаних з використанням ним службового становища директора ІНФОРМАЦІЯ_2, вони обґрунтовано отримали юридичну оцінку за частиною п'ятою статті 191 КК.

При цьому відповідно до роз'яснень, що містяться в пункті 23 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 2009 N 10 "Про судову практику у справах про злочини проти власності", для відповідальності за заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовим становищем немає значення, чи було таке майно ввірене винній особі або перебувало в її законному віданні.

Заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовим становищем полягає в незаконному оберненні чужого майна на свою користь або на користь інших осіб з використанням службовою особою свого службового становища всупереч інтересам служби.

Саме використовуючи своє службове становище директора ІНФОРМАЦІЯ_2, ОСОБА_1.1 заволодів майном комунальної власності та ІНФОРМАЦІЯ_4 всупереч інтересам служби.

13. Постанова Суду від 14.11.2013 № 5-30кс13:

Обман (повідомлення потерпілому неправдивих відомостей або приховування певних обставин) чи зловживання довірою (недобросовісне використання довіри потерпілого) при шахрайстві застосовуються винною особою з метою викликати у потерпілого впевненість у вигідності чи обов'язковості передачі їй майна або права на нього. Обов'язковою ознакою шахрайства є добровільна передача потерпілим майна чи права на нього.

У статті 191 КК передбачено три форми обернення чужого майна на свою користь - це привласнення, розтрата або заволодіння майном шляхом зловживання службовим становищем.

Судова практика вже виробила сталі критерії (орієнтири) щодо розуміння правової природи такої форми злочину проти власності як заволодіння чужим майном шляхом зловживання службовим становищем. Визначальна ознака, яка відокремлює (відмежовує) це діяння від інших форм посягання на чужу власність, полягає в тому, що безоплатне обернення чужого майна на користь винної особи чи на користь іншої особи (осіб) відбувається через умисне протиправне використання можливостей службового становища. Предмети майна, на яке спрямована злочинна поведінка службової особи, можуть мати різну правову природу. Зокрема, не виключається можливість заволодіння майном, на яке не поширюється компетенція службової особи або яке їй не ввірене й не перебуває у її віданні, чи таке майно є/перебуває у державній власності. Злочинне використання службового становища може виражатися у формі рішень, вказівок чи іншої спонукальної (зобов'язальної тощо) інформації. Як правило, ці рішення формуються завуальовано (приховано) від осіб (фізичних чи юридичних), які наділені правоможностями щодо майна, на яке спрямована протиправна поведінка винної особи. Ці особи під впливом таких рішень або вказівок (підстави, вимоги, умови тощо) не знають (можуть не знати) дійсної природи цих дій (документів) і фактично піддаються обману, внаслідок якого відбувається перехід майна на користь службової особи. Така форма обману ніби уподібнює його з обманом (дезінформацією), до якого вдаються винні особи під час заволодіння чужим майном шахрайським способом.

Проте обман, який застосується при викраденні чужого майна шляхом використання службового становища, має свої особливі, специфічні ознаки, які відрізняють його від обману при шахрайстві. Ця відмінність полягає в тому, що в першому випадку в основі обману (дезінформації), до якої вдається винна особа, завжди перебуває протиправне використання нею свого службового становища. Без застосування можливостей службового становища обман є недієвим і нездійсненним. Цей обман є різновидом обману, який через підвищену суспільну небезпеку і специфічні ознаки був криміналізований в окрему форму злочинів проти власності. У другому ж випадку заволодіння майном можливе без протиправного використання службового становища.

У кримінальній справі, в якій заперечується рішення суду касаційної інстанції, встановлено, що ОСОБА_1.1 використав своє службове становище директора ПП "Гермес сервіс груп" і в складі організованої групи вчинив дії (характер і перелік яких зазначено у судовому рішенні), внаслідок яких заволодів державними грошима на суму 4900000 гривень.

Характер, послідовність та сукупність дій ОСОБА_1.1 саме як службової особи ПП "Гермес сервіс груп" створили ті умови і обстановку, за яких державні кошти безоплатно опинилися у нього та його спільників. Тобто в даному випадку використання ОСОБА_1.1 свого службового становища було тією необхідною дією, що перебуває у причинному зв'язку з наслідком.

Аналіз фактичних підстав кваліфікації дій ОСОБА_1.1 і нормативне тлумачення положень закону про кримінальну відповідальність, за якою було кваліфіковано ці обставини, дають підстави зробити висновок про те, що касаційний суд правильно кваліфікував дії засудженого. Водночас доводи заяв про визнання незаконним цього рішення є безпідставними.

14. Постанова Суду від 04.07.2013 № 5-24кс13:

Із нормативного визначення поняття банди (стаття 257 КК) як одного з виду складної форми співучасті й тлумачення цього поняття судовою практикою, зокрема у роз'ясненнях, які містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 року N 13 "Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об'єднаннями", бандою необхідно визнавати озброєну організовану групу або злочинну організацію, яка попередньо створена з метою вчинення кількох нападів на підприємства, установи організації чи на окремих осіб або одного такого нападу, який потребує ретельної довготривалої підготовки. Банду слід вважати створеною з моменту досягнення її учасниками згоди щодо вчинення першого нападу за наявності планів щодо подальшої спільної злочинної діяльності такого ж характеру та за умови, що об'єднання набуло всіх обов'язкових ознак банди. При цьому не має значення, передувала створенню банди стадія існування об'єднання як організованої групи або злочинної організації чи банда була створена як така.

У справі щодо ОСОБА_1 та інших, як випливає із фактичних обставин справи, встановлено, що вчиненню озброєного нападу на потерпілого ОСОБА_9 та інших нападів передувало утворення стійкого злочинного об'єднання, метою якого було вчинення нападів на осіб, які займаються незаконними діями з наркотиками з метою збуту. Саме така мета об'єднала ОСОБА_1, ОСОБА_2, ОСОБА_3, ОСОБА_8 та інших у злочинне угруповання, яке структурувалося, визначилося з правилами внутрішньої й зовнішньої поведінки, обрало керівника (лідера) групи, розподілило ролі між учасниками групи, озброїлося, утвердилося в намірах вчиняти подібні напади та, забезпечивши існування такого об'єднання, його здатність протистояти зовнішнім і внутрішнім перешкодам, розпочало злочинну діяльність розбійним нападом на ОСОБА_9. У своїй сукупності зазначені обставини вказують на ознаки бандитизму в діях ОСОБА_1, ОСОБА_2 та ОСОБА_3, з огляду на які суд касаційної інстанції правильно кваліфікував їх дії за статтею 257 КК.

15. Постанова Суду від 19.04.2012 № 5-10кс12:

Разом з тим, відповідно до частини 2 статті 71 КК України при складанні покарань у виді довічного позбавлення волі та будь-яких менш суворих покарань загальний строк покарання, остаточно призначеного за сукупністю вироків, визначається шляхом поглинення менш суворих покарань довічним позбавленням волі.

А отже, слід визнати, що касаційним судом було правильно вирішено справу щодо ОСОБА_24 в частині призначення йому покарання за сукупністю вироків. А щодо ОСОБА_16 касаційний суд ухвалив помилкове рішення, оскільки не врахував положень згаданої норми кримінального закону, безпідставно визнавши, що застосований судом при призначенні покарання за сукупністю вироків принцип приєднання до покарання,призначеного засудженому за новим вироком, у виді довічного позбавлення волі невідбутої частини покарання за попереднім вироком не суперечить вимогам закону.

16. Постанова Суду від 04.10.2012 № 5-16кс12:

Відповідно до частини 3 статті 28 Кримінального кодексу України злочин визнається вчинений організованою групою, якщо в його готуванні або вчиненні брали участь декілька осіб (три або більше), які попередньою зорганізувалися у стійке об'єднання для вчинення цього та іншого (інших) злочинів, об'єднаних єдиним планом з розподілом функцій учасників групи, спрямованих на досягнення цього плану, відомого всім учасникам групи.

Відповідно до пункту 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 23 грудня 2005 року "Про практику розгляду судами кримінальних справ про злочини, вчинені стійкими злочинними об'єднаннями" утворення (створення) організованої групи чи злочинної організації слід розуміти як сукупність дій з організації (формування, заснування) стійкого злочинного об'єднання для заняття злочинною діяльністю. Зазначені дії за своїм змістом близькі до дій з організації злочину і включають підшукання співучасників, об'єднання їхніх зусиль, детальний розподіл між ними обов'язків, складення плану, визначення способів його виконання. Проте основною метою організатора такої групи (організації) є утворення стійкого об'єднання осіб для заняття злочинною діяльністю, забезпечення взаємозв'язку між діями всіх учасників останнього, упорядкування взаємодії його структурних частин.

У пункті 9 цієї ж постанови зазначається, що організована група, на відміну від групи з попередньою змовою (без попередньої змови), утворюється не одномоментно, а впродовж тривалого часу і з метою вчинення ряду злочинів або тільки одного, який потребує ретельної довготривалої підготовки.

У кримінальній справі, в якій заперечується рішення касаційної інстанції, встановлено, що ОСОБА_16, ОСОБА_17 і ОСОБА_18 завчасно зорганізувалися у внутрішньо стійке об'єднання, відпрацювали план скоєння злочинів, розподілили функції кожного із учасників групи, яких вони відповідно до плану дотримувались під час учинення злочинів, підтримували стабільні відносини у зв'язку з підготовкою та вчиненням злочинів, вживали заходів конспірації: злочини вчиняли у нічний час, підшукували відповідний транспорт для перевезення викраденого майна, спільно приховували сліди до сховищ та приміщень. Також було встановлено, що засуджені вчиняли злочини протягом тривалого часу.

У рішеннях, наданих для порівняння, злочини були вчинені групою осіб, проте ці спільноти не містили ознак, які визначені частиною 3 статті 28 Кримінального кодексу України.

Зіставляння висновків у зазначених судових рішеннях дає підстави стверджувати, що хоча порівнювані суспільно небезпечні діяння подібні за певними ознаками - групове (спільне) вчинення суспільно небезпечного діяння (злочину), посягання на один і той же об'єкт (чужа власність), наявність причинного зв'язку між діянням і наслідками, схожість форми вини (умисел), але за ступенем зорганізованості та стійкості зв'язків між учасниками групи - різняться.

17. Постанова Суду від 15.11.2012 № 5-15кс12:

Нормативне визначення ознак аналізованого складу злочину не містить визначальних (відмежувальних) ознак розуміння поняття "проникнення". У диспозиції частини третьої статті 187 Кримінального кодексу України немає прямої вказівки на незаконність проникнення в приміщення, принаймні такої, яка встановлена у статті 162 цього Кодексу, якою передбачено кримінальну відповідальність за незаконне проникнення до житла чи до іншого володіння. Тому зміст цього поняття належить виводити з правової природи конститутивних (визначальних) ознак складу злочину у взаємозв'язку та з урахуванням правозастосовної судової практики.

Ключовим у вирішенні питання про наявність чи відсутність ознаки проникнення при вчиненні розбою є встановлення того, з якою метою особа ввійшла (потрапила) у приміщення. Адже у тому разі, коли особа під впливом свого корисливого мотиву утвердилася в намірі заволодіти чужим майном, вона обирає механізм злочинної поведінки, який включає в себе етапи, зокрема мотивації злочину, цілепокладання, планування посягання, вибір шляхів досягнення цілі, прогнозування ризиків та можливих наслідків тощо. Через сукупність таких дій і суб'єктивне ставлення до них особи, яка їх вчинила, відбувається візуалізація останньої (позиціонування самої себе), тобто проявляються процеси діяння, які недоступні для безпосереднього спостереження.

Виходячи з змістових зовнішніх ознак суспільно небезпечного діяння (об'єктивна сторона злочину) та інтелектуально-вольових (суб'єктивна сторона злочину), можна змоделювати (уявити ситуацію), що у тому разі, коли особа мала намір викрасти конкретне майно з торгової зали крамниці і обрала спосіб заволодіння ним, пов'язаний із формально безперешкодним входженням до приміщення зали, факт потрапляння в приміщення за таких обставин не повинен визнаватися "проникненням" у кримінально-правовому значенні. Коли ж особа задумала викрасти майно у тій же крамниці, але з відокремленої торгової секції (торгівля ювелірними виробами, електронними засобами тощо), яка облаштована в приміщенні крамниці, і потрапляння до зали крамниці не було обмежено часовими рамками чи іншими засобами, то вхід у приміщення крамниці не може визнаватися кримінально караним проникненням, тоді як викрадення майна із приміщення секції, вільний доступ до якої був обмежений, у разі потрапляння туди, має визнаватися незаконним проникненням.

Якщо суб'єкт злочину поставив собі за мету заволодіти майном, певного виду (якості, значення тощо), місце знаходження якого зумовлює вибір конкретного способу посягання, реалізація якого передбачає входження чи потрапляння в приміщення, незважаючи на режим доступу до нього (вільний/заборонений), то фізичне опинення в такому приміщенні з означеною ціллю є незаконним, а з вчиненням наступних дій із застосуванням насильства чи погроз його застосування з метою заволодіння майном має кваліфікуватися як розбій, поєднаний з проникненням у приміщення. Наприклад, намір особи заволодіти грошима з відділення банку чи якимсь майном із іншого приміщення, умислом якої на початку виконання злочинної поведінки приміщення відділення банку чи інше приміщення в цілому сприймалося як місце знаходження майна, а насильницьке вторгнення в приміщення, незалежно від режиму доступу до нього, охоплювалось як дія.

У кримінальній справі, в якій заявлено клопотання про перегляд судового рішення, фактичною підставою кваліфікації діяння ОСОБА_1, із правильністю якої погодився суд касаційної інстанції, стали об'єктивні дані (обставини), досліджені в судовому засіданні й зазначені у вироку. Під час юридичної оцінки цих даних були з'ясовані: предмети майна, якими ОСОБА_1 хотів заволодіти, їх місце знаходження, мотив його злочинної поведінки, характер, спосіб, час та послідовність вчинюваних ним дій.

Ці обставини давали суду підстави вважати, що ОСОБА_1 позиціонував себе як особа, яка мала намір заволодіти майном кафе з його приміщення, проникнення в яке не пов'язувалось із режимом роботи, і поетапно реалізував цей намір.

З огляду на ці обставини та їх кримінально-правове значення, було зроблено правильний висновок про наявність у діях ОСОБА_1 ознак розбою, поєднаного із проникненням у приміщення.

18. Постанова Суду від 31.01.2013 № 5-33кс12:

Аналіз зазначених норм чинного законодавства дає підстави для висновку, що юридична суть викрадення з використанням банківської платіжної картки та пін-коду до неї полягає у списанні коштів із банківського рахунку, а не в отриманні готівки певним способом. Картка та пін-код містять інформацію, яка взаємопов'язана з інформацією, якою володіє банк. Гроші видаються внаслідок обумовленої договором операції з рахунком. Розмір суми обмежений або сумою, яка розміщена на банківському рахунку, або ж лімітом операції за цією карткою.

Отже, всі банківські операції з використанням платіжної картки здійснюються її держателем, у тому числі особою, яка знайшла (викрала) цю банківську платіжну картку, на підставі та в межах договору, укладеного між банком-емітентом і клієнтом-держателем платіжної картки. Вставляючи картку до банкомату та проводячи відповідні операції з клавіатурою, винна особа безпосередньо отримує доступ не до сейфового відділення банкомату, а зв'язується з операційною системою банку-емітента, отримує доступ до рахунку і дає банку вказівку провести певну операцію. Фізичного проникнення до сховища (сейфу банкомату) не відбувається, як це, наприклад, має місце у випадку зламу такого банкомату.

На відміну від засобів, що дозволяють винній особі викрадати майно із приміщення, сховища чи житла без входу до них (гачок, шланг, надресирована тварина), банківська платіжна картка є засобом доступу до банківського рахунку, що існує в електронній формі, а не засобом доступу до сховища.

З огляду на ці обставини та їх кримінально-правове значення, суд касаційної інстанції зробив правильний висновок про відсутність у діях ОСОБА_1 кваліфікуючої ознаки крадіжки, поєднаної з проникненням у сховище.

19. Постанова Суду від 07.02.2013 № 5-27кс12:

При кримінально-правовій оцінці діянь, які одночасно посягають і на власність і на належний порядок здійснення службової діяльності, слід виходити передусім із головного об'єкта конкретного посягання, визначившись із метою, мотивом злочинного діяння, спрямуванням основних зусиль винного та врахувавши законодавчо встановлені ознаки відповідних злочинів. При цьому, якщо зловживання службовою особою своїм службовим становищем виступає способом заволодіння майном підприємства, при якому винний незаконно вилучає його з наявних фондів та безоплатно привласнює, використовуючи своє службове становище як спосіб такого заволодіння, то має місце спеціальний склад службового зловживання, який належить кваліфікувати за статтею 191 КК. Якщо ж службове зловживання не супроводжується заволодінням майном, не пов'язане з протиправним вилученням та безоплатним обертанням майна у свою власність, а призвело до здобуття іншої вигоди (корисливий мотив або інші особисті інтереси), яка не входить до складу об'єкта посягання, то має місце склад злочину, передбачений статтею 364 КК.

Згідно з частиною другою статті 29 КК організатор, підбурювач та пособник підлягають кримінальній відповідальності за відповідною частиною статті 27 і тією статтею (частиною статті) Особливої частини КК, яка передбачає злочин, вчинений виконавцем. Організатором же згідно з частиною третьою статті 27 КК визнається особа, яка організувала вчинення злочину (злочинів) або керувала його (їх) підготовкою чи вчиненням. Тобто правильність правозастосування щодо ОСОБА_1 цілком залежить від правильності оцінки діянь його співучасників.

У кримінальній справі, в якій заперечується правильність правозастосування, суд дійшов висновку, що посадові особи-співучасники ОСОБА_1 (справу щодо однієї з яких закрито у зв'язку зі смертю, а справу щодо іншої виділено в окреме провадження) за попередньою змовою з останнім, групою осіб заволоділи чужим майном в особливо великих розмірах шляхом зловживання своїм службовим становищем та службової підробки акта ПТК та додатків до нього щодо технічного стану матеріальних цінностей мобілізаційного резерву, що знаходились на відповідальному зберіганні у ВАТ ІНФОРМАЦІЯ_4. При цьому перший із виконавців безпосередньо займався підробленням офіційних документів та підписанням їх членами комісії з числа співробітників ВАТ ІНФОРМАЦІЯ_4, а другий, знаючи про їх фіктивність, забезпечив їх подальший рух у Держкомрезерві. Предметом злочину у цій справі визнано майно Держкомрезерву вартістю 2 млн. 259 тис. 447 грн. 71 коп., у результаті продажу якого за протиправно заниженою ціною держава в особі Держкомрезерву недоотримала грошових коштів у сумі 1 млн. 227 тис. 777 грн. 25 коп. Недоотримані грошові кошти в сумі 1 тис. 227 тис. 777 грн. 25 коп. були стягнуті з ОСОБА_1 в порядку цивільного судочинства за позовом прокурора в інтересах держави як встановлена вироком суду шкода, заподіяна злочином.

20. Постанова Суду від 04.04.2013 № 5-4кс13:

Із долучених до заяви судових рішень убачається, що ОСОБА_1.1 визнано винним у самовільному присвоєнні владних повноважень та заволодінні чужим майном шляхом обману та зловживання довірою (шахрайстві), вчиненому повторно, та засуджено відповідно до статті 353, частини другої статті 190 КК.

Аналіз диспозиції статті 353 КК (у редакції закону, що діяла на момент вчинення злочину) свідчить про те, що об'єктивну сторону цього діяння утворює сукупність двох взаємопов'язаних ознак: 1) самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи; 2) вчинення особою, яка присвоїла такі повноваження чи звання, суспільно небезпечного діяння.

Отже, самовільне присвоєння владних повноважень або звання службової особи утворює склад злочину, передбаченого статтею 353 КК, лише тоді, коли воно поєднане зі вчиненням будь-яких суспільно небезпечних діянь.

Згідно з нормативним тлумаченням, під самовільним присвоєнням владних повноважень треба розуміти дії приватної особи, яка шляхом обману інших осіб видає себе за конкретну службову особу і використовує це з метою впливу на потерпілого для досягнення власних інтересів. При цьому законодавець не конкретизує способів, за яких винною особою здійснюється присвоєння владних повноважень або звання службової особи, тобто ці способи можуть бути доволі різноманітними, зокрема й у вигляді усного повідомлення про наявність владних повноважень іншим особам.

Наведене свідчить, що посилання засудженого ОСОБА_1.1 на те, що усне повідомлення потерпілим про нібито його належність до працівників УБОЗу без реального підтвердження цього статусу не утворює складу злочину, передбаченого статтею 353 КК, є безпідставними.

Із встановлених судом фактичних обставин справи вбачається, що метою злочинної поведінки ОСОБА_1.1 було заволодіння чужим майном. Механізм (спосіб) досягнення цієї мети полягав у тому, що ОСОБА_1.1 самовільно присвоїв собі звання працівника міліції, представлявся таким потерпілим і в поєднанні з обманом щодо наявності в нього можливостей вирішити їхні питання, досяг задуманого.

21. Постанова Суду від 25.06.2015 №5-96кс15:

Суд уже висловлював свою правову позицію щодо цього питання (справа 5-40кс13). Висновок Суду зводився до того, що крадіжка вважається закінченою з моменту вилучення майна і реальної можливості розпоряджатися ним як своїм власним: продати, сховати, подарувати, використати на свої потреби та інше. Якщо такої можливості у винуватого не було, то вчинене повинно розцінюватись як замах на крадіжку і кваліфікуватися за частиною другою статті 15, статтею 185 КК.

Нормативне визначення закінченого і незакінченого злочину в поєднанні з фактичними обставинами справи, щодо яких касаційний суд постановив оспорювану ухвалу, дають підстави дійти висновку, що оскільки ОСОБА_17 (як установлено судами факту) проник до офісного приміщення, заволодів майном потерпілого, і саме в той момент, як тільки він вистрибнув із вікна приміщення і почав тікати з викраденим, зразу був затриманий працівниками міліції. Такі діяння за своїми ознаками не становлять закінченої крадіжки чужого майна, бо винуватий фактично не мав реальної можливості розпорядитися викраденим на свій розсуд.

Аналіз фактичної та юридичної підстав кваліфікації діяння, інкримінованого ОСОБА_17, в оспорюваному рішенні у зіставленні з правовою оцінкою суспільно небезпечного діяння щодо винуватого у рішенні, наданому для порівняння, та зазначеному висновку Суду (справа 5-40кс13) дають підстави вважати, що суд касаційної інстанції припустився помилки у кваліфікації дій ОСОБА_17.

22. Постанова Суду від 24.12.2015 № 5-324кс15:

З огляду на це лише несплата засудженим суми штрафу в певний строк сама по собі не свідчить про ухилення його від відбування цього покарання.

Долучені прокурором до апеляційної скарги документи, на які він посилався для спростовання висновку місцевого суду про ухилення ОСОБА_1 від відбування покарання, суд апеляційної інстанції, як видно із судових рішень, визнав такими, що підтверджують невиконання засудженим покарання у виді штрафу. Водночас, ці документи свідчать лише про те, що ОСОБА_1 із часу набрання вироком законної сили штраф добровільно не сплатив, суд першої інстанції направив вирок для примусового виконання до органу, до компетенції якого примусове виконання такого виду покарання не входить, питання кримінальної відповідальності засудженого за статтею 389 КК не вирішувалось.

Отже, в матеріалах кримінального провадження відсутні дані про ухилення ОСОБА_1 від відбування покарання, призначеного попереднім вироком, а відтак - підстави для зупинення перебігу строку виконання обвинувального вироку і застосування частини третьої статті 80 КК. З огляду на відсутність даних про ухилення засудженого від відбування покарання у виді штрафу за попереднім вироком касаційний суд змінив рішення судів нижчого рівня й виключив застосування статті 71 КК у справі щодо ОСОБА_4, копія ухвали щодо якого також долучена прокурором.

Натомість за відсутності даних про ухилення ОСОБА_1 від відбування покарання за попереднім вироком суд касаційної інстанції, куди звернувся прокурор з аналогічними доводами, усупереч зазначеним нормативним та теоретичним положенням прийняв протилежне рішення, визнавши правильним правозастосування судами нижчого рівня положень статті 80 КК.

Надалі наведемо постанови Верховного Суду України щодо злочинів проти власності в частині вирішення процесуальних питань при розгляді зазначеної категорії справ, а саме:

1. Постанова Суду від 21.04.2016 № 5-381кс15:

Так, захисник як сторона кримінального провадження набуває такого статусу в результаті процедури його залучення, а відтак реалізація права на відмову від захисника можлива лише після дотримання визначених у законі формальностей - після процедури залучення конкретного захисника-адвоката у кримінальне провадження.

За таких обставин і враховуючи розміщення законодавцем положень про відмову і заміну захисника у статті 54 КПК - завершальних нормах аналізованого параграфу, очевидним є висновок, що відмова від захисника, зокрема на первинному етапі кримінального провадження, можлива лише після його залучення у процес самим підозрюваним чи іншими особами за його проханням чи згодою або уповноваженою службовою особою. А тому умова закону про обов'язкову присутність захисника при відмові від нього у кримінальному провадженні, у якому його участь не обов'язкова, не стосується випадків, коли попередньо до провадження захисник ще не залучався.

На користь цього свідчать і юридичні конструкції, використані законодавцем у згаданих вище нормах параграфу 3 глави 3 КПК. А саме, у нормах статей 42, 45 - 54 цього Кодексу йдеться про "захисника", тобто про конкретизовану сторону кримінального провадження, від персони якої можливо відмовитися після її залучення у процес, а не відмова від загального поняття "права на захист".

Отже, твердження заступника Генерального прокурора України та захисника про те, що відмова ОСОБА_1.1 як підозрюваного від захисника без участі останнього є порушенням права на захист, яке суди всіх інстанцій безпідставно не визнали таким, а отриманий у такий спосіб доказ у виді даних слідчого експерименту не визнали недопустимим, не відповідають змісту кримінального процесуального закону.

Згідно із матеріалами кримінального провадження на момент затримання ОСОБА_1.1, роз'яснення йому права на захист та відмови від захисника жоден адвокат у якості захисника у дане провадження не залучався й ОСОБА_1.1 така вимога органу досудового розслідування не спрямовувалася.

2. Постанова Суду від 21.01.2016 № 5-332кс15:

З огляду на викладене, підтримання державного обвинувачення є лише часткою від законодавчо визначених функцій діяльності прокуратури, спрямованої на захист прав і свобод людини, загальних інтересів суспільства та держави. Від належного виконання прокурором покладених на нього обов'язків у значній мірі залежить, чи будуть досягнуті завдання кримінального провадження, визначені у статті 2 КПК, зокрема: забезпечення того, щоб кожний, хто вчинив кримінальне правопорушення, був притягнутий до відповідальності в міру своєї вини; жоден невинуватий не був обвинувачений; жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу; щоб до кожного учасника кримінального провадження була застосована належна правова процедура та прийнято законне рішення як під час розслідування справи, так і за результатами її судового розгляду.

Отже, правову позицію колегії суддів Судової палати у кримінальних справах Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ, відповідно до якої процесуальна діяльність прокурора полягає лише в доведенні перед судом обвинувачення з метою забезпечення кримінальної відповідальності особи, яка вчинила кримінальне правопорушення, належить визнати помилковою оскільки її висловлено в оспореному рішенні без урахування сукупності всіх нормативно визначених функцій прокуратури.

Обмеження щодо можливості оскарження прокурором судових рішень у касаційному порядку встановлено лише пунктом 3 частини третьої статті 424 КПК, відповідно до якого вирок суду першої інстанції на підставі угоди після його перегляду в апеляційному порядку, а також судове рішення суду апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги на такий вирок можуть бути оскаржені прокурором виключно з підстав призначення судом покарання менш суворого, ніж узгоджене сторонами угоди; затвердження судом угоди в провадженні, у якому згідно із частиною четвертою статті 469 цього Кодексу угода не може бути укладена.

У всіх інших випадках КПК не містить обмежень права прокурора на касаційне оскарження судового рішення.

Отже, рішення суду касаційної інстанції від 30 липня 2015 року про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою прокурора, який брав участь у розгляді кримінального провадження в апеляційному суді, на ухвалу апеляційного суду Вінницької області від 6 травня 2015 року щодо засудженого ОСОБА_1 є неправильним, а тому його належить скасувати.

3. Постанова Суду від 23.06.2016 № 5-91кс16:

Право на справедливий судовий розгляд, гарантований пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, належить розуміти в контексті преамбули цієї Конвенції, яка проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини Договірних держав. Одним із основоположних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності, згідно з яким у разі остаточного вирішення справи судами, їхнє рішення, що набрало законної сили, не може ставитися під сумнів.

Принцип юридичної визначеності вимагає поваги до остаточного рішення суду і жодна сторона не має права вимагати перегляду цього рішення лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та ухвалення нового рішення у справі. Повноваження судів вищого рівня з перегляду мають здійснюватися для виправлення помилок і недоліків, а не для нового розгляду справи. Тому контрольну функцію Суду не слід розглядати як замасковане оскарження, і сама лише ймовірність існування двох думок стосовно предмета оскарження не може бути підставою для нового розгляду справи (справи "Брумареску проти Румунії", "Пономарьов проти України", "Христов проти України").

З огляду на викладене Суд дійшов висновку, що в межах заявлених захисником Б. І. Ю. вимог не встановлено даних про неоднакове застосування судом касаційної інстанції одних і тих самих норм права, передбачених Кримінальним процесуальним кодексом України, що зумовило ухвалення різних за змістом судових рішень.

Оскільки обставини, які стали підставою для перегляду справи, не підтвердилися, Суд дійшов висновку про відмову в задоволенні заяви.

4. Постанова Суду від 06.07.2015 № 5-75кс15:

Відповідно до положень статті 6 Конвенції: кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов'язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення (пункт 1); кожен обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення має право захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або - за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника - одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя (підпункт "с" пункту 3).

За змістом статті 46 Конвенції держава Україна зобов'язана виконувати остаточні рішення Суду в будь-якій справі, у якій вона є стороною.

На підставі глави 3 Закону констатоване Судом порушення Конвенції може бути виконано шляхом виплати грошової компенсації, вжиття індивідуальних та/або загальних заходів. Відповідно до статті 10 зазначеного Закону додатковими заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який Стягувач мав до порушення Конвенції; б) інші заходи, передбачені у Рішенні.

Відновлення попереднього юридичного стану Стягувача здійснюється, зокрема, шляхом: а) повторного розгляду справи судом, включаючи відновлення провадження у справі; б) повторного розгляду справи адміністративним органом.

Визнаючи порушення пункту 1 статті 6 у поєднанні з підпунктом "с" пункту 3 статті 6 Конвенції у зв'язку з відсутністю доступу до захисника на початку розслідування, Суд зазначив, "що хоча право кожного обвинуваченого у вчиненні злочину на ефективну юридичну допомогу захисника, який, у разі необхідності, призначається офіційно, не є абсолютним, воно є однією з основних ознак справедливого судового розгляду".

Суд також зазначив, що, даючи початкові визнавальні показання, засуджений міг не повністю усвідомлювати їхню значущість, оскільки пред'явлені йому спершу обвинувачення стосувалися лише умисного вбивства без обтяжуючих обставин, і ці показання становили частину матеріалів справи.

Висловивши міркування, що визнавальні показання не були єдиною підставою для визнання заявника винним, Суд дійшов висновку, що "за відсутності будь-якого судового рішення щодо ролі початкових свідчень, отриманих від заявника у порушення його права на правовий захист та включених до матеріалів справи, це порушення не було виправлено у рамках судового провадження".

У рішенні Суду також констатовано порушення пункту 1 статті 6 у поєднанні з підпунктом "с" пункту 3 статті 6 Конвенції у зв'язку з відсутністю у заявника можливості брати участь у засіданні суду касаційної інстанції.

Із матеріалів справи випливає, що 10 січня 2006 року засуджений ОСОБА_1 подав касаційну скаргу на вирок апеляційного суду Дніпропетровської області від 16 грудня 2005 року щодо нього. На адресу Верховного Суду України касаційна скарга надійшла 31 січня 2006 року.

Після виконання апеляційним судом Дніпропетровської області вимог статті 351 КПК 1960 року та призначення розгляду касаційної скарги ОСОБА_1 на 18 квітня 2006 року матеріали кримінальної справи було направлено до Верховного Суду України.

17 лютого 2006 року ОСОБА_1 подав клопотання до Верховного Суду України, в якому просив викликати його у судове засідання для дачі пояснень.

Суддя-доповідач постановою від 27 березня 2006 року відмовив у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про його виклик у судове засідання, мотивувавши своє рішення тим, що клопотання подане засудженим за межами строку на касаційне оскарження вироку, та керуючись положеннями статті 391 КПК 1960 року (в редакції Закону від 12 січня 2006 року).

18 квітня 2006 року касаційний розгляд відбувся без участі засудженого.

Суд зазначив, що, відмовивши у задоволенні клопотання заявника про виклик його у судове засідання для дачі пояснень, Верховний Суд України без жодних обґрунтувань просто послався на відповідні положення КПК 1960 року, чинні на час постановлення ухвали. Проте редакція положення, на яке посилався Верховний Суд України, набрала чинності тоді, коли скарга заявника вже знаходилася на розгляді Верховного Суду України.

Суд дійшов висновку, що відмова Верховного Суду України у задоволенні клопотання ОСОБА_1 про виклик його на засідання суду касаційної інстанції для дачі пояснень призвела до непропорційного обмеження його права на захист, а з огляду на присутність представника прокуратури - до порушення принципу рівності сторін. Це не відповідало гарантіям справедливого суду, закріпленим у пункті 1 та підпункті "с" пункту 3 статті 6 Конвенції.

Відповідно до положень частини третьої статті 455 КПК за наявності підстави, передбаченої пунктом 4 частини першої статті 445 КПК, Верховний Суд України має право, у тому числі, скасувати судове рішення (судові рішення) повністю або частково та направити справу на новий розгляд до суду, який ухвалив оскаржуване судове рішення.

Ураховуючи зміст рішення Європейського суду з прав людини від 15 січня 2015 року у справі "Чопенко проти України", констатовані ним порушення Конвенції, які були допущені й судом першої інстанції, Верховний Суд України дійшов висновку, що обов'язок держави стосовно застосування додаткових заходів індивідуального характеру для відновлення попереднього юридичного стану ОСОБА_1 можливе шляхом скасування як рішення касаційної інстанції, так і вироку суду першої інстанції з направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

Вищевикладені правові позиції Верховного Суду України слід розглядати в якості практичних порад для суддів місцевого суду з метою забезпечення однакового і сталого застосування норм матеріального та процесуального законів при розгляді справ про злочини проти власності, які суддям пропонується прийняти до відома й для практичного застосування при здійсненні правосуддя.

Суддя Липоводолинського районного

суду Сумської області                                                                                Бутенко Д.В.