Липоводолинський районний суд Сумської області

Аналіз

причин скасування судом апеляційної інстанції ухвал слідчих суддів місцевих судів Сумської області з питань оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування та прокуратури

(за період з 01 січня 2016 рок по 31 травня 2017 року)

На виконання п. 3 Розділу ІІІ Плану роботи місцевого суду на І півріччя 2017 року проводиться даний аналіз, завданням якого є виявлення типових процесуальних помилок на стадії допуску до розгляду слідчими суддями місцевих судів скарг відповідних учасників кримінальних проваджень на рішення, дії чи бездіяльність органів досудового розслідування та прокуратури, доведення їх до відома суддів Липоводолинського районного суду Сумської області з метою недопущення їх виникнення та повторення у власній суддівській практиці.

З аналізу норм глави 26 КПК України випливає висновок про те, що в апеляційному порядку з постановлених ухвал слідчих суддів з питань оскарження рішень, дій чи бездіяльності органів досудового розслідування та прокуратури в апеляційному порядку можуть бути оскаржені чотири види судових рішень, а саме:

– ухвали слідчих суддів про повернення скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора (ч. 6 ст. 304 КПК);

– ухвали слідчих суддів про відмову у відкритті провадження за скаргою на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора (ч. 6 ст. 304 КПК);

– ухвали слідчих суддів про відмову у задоволенні скарги на постанову слідчого про закриття кримінального провадження (ч. 3 ст. 307 КПК);

– ухвали слідчих суддів про відмову у задоволенні скарги на постанову прокурора про закриття кримінального провадження (ч. 3 ст. 307 КПК).

При цьому, згідно з ч.3 ст.307 КПК України інші ухвали слідчих суддів, постановлені за результатами розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора, не можуть бути оскаржені в апеляційному порядку.

За проаналізований період в апеляційному порядку до Апеляційного суду Сумської області за скаргами різних суб’єктів оскаржено 18 ухвал слідчих суддів місцевих судів, з них:

- 14 ухвал про повернення скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора (з них, скасовано – 7 шт., змінено ухвал – 0, залишено без змін - 7);

- 1 ухвала про відмову у відкритті провадження за скаргою на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, яка судом апеляційної інстанції залишена без змін;

- 1 ухвала про відмову у задоволенні скарги на постанову слідчого про закриття кримінального провадження, яка також залишена без змін судом апеляційної інстанції.

Узагальнюючи типові підстави для скасування ухвал слідчих суддів про повернення заявникам їх скарг на рішення, дії чи бездіяльність слідчого, прокурора, слід зазначити те, що основними з них є неповнота з’ясування двох важливих питань, які призводили в свою чергу до передчасності ухвалення оскаржуваних судових рішень.

Перше, це нез’ясування точної дати вручення чи надіслання слідчим або прокурором копії оскаржуваної постанови; друге, також нез’ясування точної дати отримання заявником копії оскаржуваної постанови у слідчого чи прокурора, що відповідно впливає на встановлення дотримання чи порушення заявником, визначених законом строків на оскарження до суду таких рішень (номери справ в ЄДРСР: 592/6877/16-к, 592/10241/16-к, 592/5396/16-к, 592/8921/16-к, 591/723/16-к, 580/110/16-к,592/5510/16-к).

Аналіз підстав по залишенню судом апеляційної інстанції без змін ухвал слідчих суддів про повернення вищевказаних скарг заявникам свідчить про те, що слідчі судді правильно застосовують норми ч.2 ст.304 КПК України, при цьому, висновки слідчих суддів, з якими погоджувався апеляційний суд, наведемо окремо, а саме:

- пропуск без наведення поважних причин встановленого процесуальним законом строку для оскарження певних рішень, дій чи бездіяльності слідчого або прокурора і без порушення у скарзі питання про поновлення такого строку є достатньою підставою для повернення такої скарги заявнику. При цьому, за проаналізованими судовими рішеннями суду апеляційної інстанції вбачається те, що тривалість строків пропуску часу на оскарження у таких випадках коливалася у межах періоду часу від чотирьох днів, одного місяця і до більш ніж одного року (номери справ в ЄДРСР: 583/1153/16-к, 592/10241/16-к, 592/1906/16-к, 583/1156/16-к);

- у разі надання відповіді на звернення заявнику про невнесення відомостей про злочин до ЄРДР у виді листа-повідомлення начальнику ВП про припинення перевірки в зв’язку з невстановленням ознак складу кримінального правопорушення, то строк на оскарження такої бездіяльності слід рахувати саме з наступного дня від часу коли заявник вперше фактично отримав вказаний документ-відповідь по пошті чи у відділу поліції особисто (номер справи в ЄДРСР: 574/680/16-к);

- порушення правила підсудності скарг на дії слідчого чи прокурора, коли справа не підлягає розгляду у відповідному суді (п. 2 ч.2 ст.304 КПК України). Так, у двох справах суд апеляційної інстанції підтвердив обґрунтованість висновків слідчих суддів місцевих судів про те, що скарги на рішення, дії чи бездіяльність слідчого чи прокурора під час досудового розслідування подаються до суду за місцем розташування органу або роботи посадової особи, рішення, дії чи бездіяльність якої оскаржується, що випливає з положень ст. 218 КПК України (номера справ в ЄДРСР: 591/5146/16-к, 592/8/16-к).

Аналіз оскаржених в апеляційному порядку ухвал слідчих про відмову у відкритті провадження за скаргами на рішення, дії чи бездіяльність слідчого або прокурора свідчить про вкрай незначну кількість таких судових рішень і є підтвердженням фактичної відсутності в судовій практиці перешкод у доступі до правосуддя у вказаній категорії скарг.

Так, за проаналізований період в апеляційному порядку оскаржена лише одна ухвала слідчого судді місцевого суду про відмову у відкритті провадження за скаргою на постанову слідчого про зміну правової кваліфікації у кримінальному провадженні. Залишаючи без змін оскаржуване судове рішення суд апеляційної інстанції виходив з обґрунтованості та законності судового рішення, та, зокрема, з того, що за змістом норм ст.303 КПК України визначений вичерпний перелік рішень слідчого, які можуть бути оскаржені під час досудового розслідування слідчому судді, і вищевказана постанова слідчого не включена до цього переліку (номер справи в ЄДРСР: 592/4359/17).

За даними Єдиного державного реєстру судових рішень також проаналізовано відомості щодо оскарження ухвал слідчих суддів місцевих судів про відмову у задоволенні скарг на постанови слідчих, прокурорів про закриття кримінальних проваджень, згідно з якими за вищевказаний період в апеляційному порядку оскаржена лише одна ухвала слідчого судді, яка судом апеляційної інстанції залишена без змін.

В якості прикладу, слід звернути увагу суддів на те, що суд апеляційної інстанції погодився з висновком слідчого одного з місцевих підрозділів поліції про закриття кримінального провадження у зв’язку з відсутністю складу кримінальних правопорушень, передбачених ст.ст. 172 ч. 1; 382 ч. 2 КК України, з підстав невстановленння наявності у особи умислу на вчинення незаконного звільнення іншого працівника з роботи з особистих мотивів, або на вчинення іншого грубого порушення законодавства про працю, а також умислу на невиконання, як службовою особою, рішення Зарічного районного суду м. Суми від 07 серпня 2015 року про поновлення на роботі, стягненні сум та на вчинення дій по перешкоджанню виконання цього рішення.

Слідчий суддя місцевого суду, відмовляючи у задоволенні скарги на постанову про закриття вищевказаного кримінального провадження, виходив з того, що у адвоката скаржника не виникло право на оскарження вказаної постанови слідчого, оскільки скарга від імені першого подана адвокатом, що не є волевиявленням скаржника на оскарження постанови слідчого, та через те, що скаржник особисто не отримував оскаржувану постанову слідчого. Натомість суд апеляційної інстанції скасував оскаржувану постанову та постановив нову ухвалу про відмову у задоволенні скарги заявника по суті, погодившись з висновками слідчого, і констатував те, що слідчий суддя невірно розтлумачив процесуальні права адвоката як представника скаржника (номер справи в ЄДРСР: 592/1474/16-к).

Висновки та пропозиції, сформульовані за результатами узагальнення:

Невелика кількість оскаржених в апеляційному порядку судових рішень слідчих суддів місцевих судів за проаналізований період, та аналіз підстав залишення без змін, скасування та змін таких судових рішень, з одного боку, свідчить як про належну якість оскаржених процесуальних рішень, так і про своєчасність судового розгляду місцевими судами скарг в порядку гл. 26 КПК України, а, з іншої сторони, свідчить про відсутність складних питань правозастосування і неоднозначності та суперечливості судової практики, сформованої на регіональному рівні.

Разом із цим, нижче наводжу ряд правових позицій та узагальнень, які можуть бути практично використані суддями місцевого суду при здійсненні правосуддя у вищенаведеній категорії справ, та інформацію, яка здобута під час проведення даного аналізу, а саме:

- вмотивованість та обґрунтованість з точки зору застосування норм процесуального права всіх постановлених ухвал слідчих суддів є одними із основних їх недоліків, які встановлюються під час їх апеляційного перегляду. Зокрема, ухвали слідчих суддів мають містити відповідні обґрунтування неприйняття чи прийняття доводів скаржників (заявників), а також повинен досліджуватися як процесуальний порядок закриття, так і підстави для закриття кримінальних проваджень (ці процесуальні рішення є однією із остаточних форм закінчення досудових розслідувань і мають надавати відповіді на всі сумніви і недоліки досудового розслідування у спосіб скасування таких постанов чи залишення їх без змін);

- не слід плутати перелік вичерпних підстав для повернення скарг, викладених у ч.2 ст.304 КПК України, з підставами для відмови у відкритті провадження за скаргами, передбачених ч.4 ст.304 КПК України, таке порушення норм процесуального права є також типовою підставою для скасування таких судових рішень на всеукраїнському рівні;

- окремо слід приділяти увагу при допуску скарг до судового розгляду, питанню підвтердження повноважень суб'єкта, який відповідно до положень КПК України, наділений повноваженням оскаржувати рішення слідчого чи прокурора. Так, відповідно до ст.58 КПК потерпілого у кримінальному провадженні може представляти представник - особа, яка у кримінальному провадженні має право бути захисником, тобто згідно з вимогами ст.45 КПК лише адвокат, відомості про якого внесено до Єдиного реєстру адвокатів України, а документами, які підтверджують його повноваження є: свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю, ордер, договір із захисником або дорученням органу (установи), уповноваженого законом на надання безоплатної правової допомоги (ст.50 КПК України);

- щодо обчислення строку на оскарження: якщо рішення слідчого чи прокурора оформляється постановою, строк подання скарги починається з дня отримання особою її копії. Однак у судовій практиці часто трапляються випадки, коли копія постанови про закриття кримінального провадження надсилається особі у спосіб, який унеможливлює встановлення дати отримання, наприклад, в разі надсилання копії постанови звичайним, а не рекомендованим листом. У таких випадках за відсутності чітких документальних підтверджень пропуску встановленого строку слідчим суддям доцільно розглядати скарги на постанови про закриття кримінального провадження по суті й уникати визначення моменту початку перебігу строку оскарження датою винесення постанови.

- в ухвалах слідчих суддів на постанови слідчих, прокурорів про закриття кримінальних проваджень необхідно вказувати особливості їх апеляційного оскарження з метою уникнення відмов суду апеляційної інстанції у відкритті проваджень за апеляційними скаргами на такі судові рішення. Зокрема, слід зазначати відповідний порядок оскарження з огляду на те, що відповідно до ч. 3 ст. 307 КПК ухвала про відмову в задоволенні скарги на постанову про закриття кримінального провадження може бути оскаржена в апеляційному порядку. При цьому в апеляційному порядку може бути оскаржена лише ухвала слідчого судді, якою відмовлено в задоволенні скарги на постанову про закриття кримінального провадження, у свою чергу, ухвала про задоволення такої скарги апеляційному оскарженню не підлягає.

Слід також ураховувати інформацію, викладену в Узагальненні ВССУ про практику розгляду скарг на рішення, дії чи бездіяльність органів досудового розслідування чи прокурора під час досудового розслідування (2015 рік), згідно з якою типовими підставами для скасування слідчими суддями постанов про закриття кримінальних проваджень були такі:

– невжиття органом досудового розслідування всіх необхідних заходів для збирання доказів і забезпечення повного та всебічного досудового розслідування;

– необґрунтованість висновків, які містяться в постанові, щодо обставин, які повинні бути встановлені слідчим, та завчасність висновку про відсутність в діянні складу злочину або відсутність події злочину;

– непроведення слідчим необхідного та повного переліку слідчих дій, спрямованих на встановлення істини у справі;

– непризначення та непроведення необхідних експертиз, ненадання експерту порівняльних зразків для проведення судової експертизи, що є підставою для надання експертом повідомлення про неможливість проведення експертизи, та деякі інші (абз. 21 розділу 3 узагальнення).

- слідчим суддям місцевого суду слід застосовувати норми ст.ст.1,3,5,6,13 Конвенції про захист прав та основоположних свобод та судову практику Європейського суду з прав людини, як частину національного законодавства, та, як джерело національного права, оскільки сформовані правові позиції ЄСПЛ по застосуванню Конвенції здатні не лише виявляти різного роду недоліки в діяльності правоохоронних органів і судової системи, а і формувати шляхи попередження й вирішення складних питань правозастосування.

Актуальним при розгляді скарг в порядку гл. 26 КПК України є саме забезпечення прав скаржників на ефективний засіб юридичного захисту, визначеного ст.13 Конвенції, згідно з якою кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому, за змістом наведеної норми саме на національному рівні у відповідному законодавстві визначаються умови, види, порядок і механізми застосування заходів, які будуть забезпечувати саме реальний захист прав відповідних осіб.

Зокрема, у своїй практиці Європейський суд захисту прав людини зазначає, що стаття 13 Конвенції гарантує доступність на національному рівні засобу захисту, здатного втілити в життя сутність прав та свобод за Конвенцією, у якому б вигляді вони не забезпечувались у національній правовій системі. До того ж стаття 13 Конвенції вважається порушеною, якщо певна установа чи державний орган приймають рішення, яке неможливо оскаржити або якщо його оскарження є неефективним. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини виокремлюють наступні критерії ефективності засобів захисту:

- доступність засобу захисту. Зазначена умова полягає у тому, що, по перше, особа повинна мати можливість скористатись запропонованим засобом захисту персонально (безпосередньо), по-друге, така можливість не повинна зазнавати невиправданих юридичних обмежень, по-третє, ця можливість має бути реальною, а не декларативною, суто теоретичною.

- теоретична результативність (перспективність) засобу захисту. Зазначена умова ефективності засобу захисту полягає у тому, що його використання повинно передбачати хоча б теоретичну можливість досягнення необхідного результату.

- адекватність засобу захисту. Право людини має бути «озброєне» таким матеріально-правовим способом захисту, який припинить це порушення, якщо воно ще триває, або ж належним чином ліквідує небезпеку такого порушення, а головне - адекватно відновить порушене право.

- достатність засобу захисту. Суть даної умови ефективності зводиться до того, що використання аналізованого засобу захисту має бути цілком достатнім для досягнення необхідного результату.

- практичність засобу захисту, така умова ефективності як практичність вимагає, щоб засіб захисту був ефективним не лише в теорії, але й на практиці. Як неодноразово відзначав Суд, Конвенція має на меті гарантувати права, які є не теоретичними та ілюзорними, а саме практичними та здійсненними.

- оперативність засобу захисту. Будь-який засіб захисту вважатиметься ефективним лише тоді, якщо його використання призведе до необхідного результату у розумні строки. Якщо ж досягнення відповідного результату - захисту права людини - надмірно і безпідставно розтягується в часі, то такий засіб захисту може бути визнано неоперативним, а тому й неефективним.

- незалежність та неупередженість національного органу при застосуванні засобу захисту. Кумулятивною умовою ефективності національного юридичного засобу захисту є гарантія незалежності, неупередженості та безсторонності того органу, який застосовує цей засіб.

Примітним, з точки зору оцінки ефективності українських національних заходів захисту оскарження постанов органів досудового розслідування про закриття кримінальних проваджень, є правова позиція ЄСПЛ, висловлена у справі «Аднаралов проти України» (рішення від 27 листопада 2014 року, п.39,46-51), згідно з якою навіть норми нового КПК України 2012 року при дворазовому закритті кримінальних справ органами досудового розслідування після скасування відповідних постанов судами за заявами скаржника про жорстоке поводження з ним співробітниками міліції не забезпечували ефективного захисту його прав, зокрема, через те, що не було забезпечено ефективного досудового розслідування протягом понад десять років його скарг про завдані йому численні тілесні ушкодження під час перебування під контролем міліції.

Про порушення органами досудового розслідування та місцевими судами норм ст.ст. 3,6 Конвенції зазначалося у правовій позиції ЄСПЛ, викладеній у рішеннях по справах «Яременко проти України» (п.57 рішення від 12.06.2008), «Вергельський проти України» (п.97 рішення від 12 березня 2009 року ), «Захарків проти України» (рішення від 24 червня 2010 року, п.64), «Нечипорук і Йонкало проти України» (рішення від 21 квітня 2011 року, п.162), за якою «у випадку, коли особа висуває небезпідставну скаргу щодо поганого поводження з боку суб’єктів владних повноважень на порушення ст.3 Конвенції, це положення, якщо його тлумачити у світлі загального обов’язку держави відповідно до ст.1 Конвенції, вимагає за своїм змістом, щоб було проведено ефективне офіційне розслідування. Розслідування за скаргами заявника про погане поводження є неефективним у зв’язку зі значною затримкою при порушенні кримінальної справи, нехтуванням твердження заявника щодо незабезпечення безсторонності розгляду його скарг унаслідок їх розгляду прокуратурою тієї області, де працювали відповідні працівники міліції, що основною підставою для висновку щодо необґрунтованості скарги є невизнання оскаржуваного поводження особами, на яких вказує заявник».

У справі «Меріт проти України» ЄСПЛ дійшов висновку, що звернення до процедури оскарження дії слідчого до прокурора або суду за нормами ст.234 КПК України 1961 року не можна кваліфікувати як ефективний засіб юридичного захисту за змістом ст.13 Конвенції з огляду на скарги заявника відповідно до ст.6 про тривалість кримінального провадження в його справі. Так, у пп.65-66 наведеного рішення наголошено: «Оскільки було запропоновано, що заявник повинен використати засіб, передбачений ст.234 КПК, суд зазначає, що цей засіб міг бути використаний з 29 червня 2001 року лише у випадку попереднього засідання суду чи у випадку слухання справи щодо суті. Суд приходить до висновку, що цей засіб не відповідає вимогам §1 ст.35 з питань доступності, оскільки було запропоновано, що скарги на тривалість розслідування можуть подаватися тільки після закінчення самого розслідування, і не було надано жодної можливості оскарження таких дій в процесі розслідування».

Стосовно змін, унесених до ст.234 КПК, які давали заявнику право подати скаргу на дії слідчого чи прокурора щодо ходу проведення розслідування, то Суд уважає: «Навіть якщо такі заходи теоретично існують із 30.01.2003 року, Уряд не надав жодного прикладу їх практичного застосування. Більше того, закон не зазначає, чи є ст.234 КПК засобом захисту у випадках затягування розслідування в кримінальних справах і яке відшкодування передбачене для заявника у разі доведення, що тривалість розслідування порушила вимогу розумності». За таких обставин Суд констатував: не було чітко встановлено, що звернення до запропонованих Урядом засобів захисту могло забезпечити заявникові відшкодування з огляду на його скарги стосовно тривалості провадження в цій справі.

Разом із цим, на думку автора аналізу, постановлення слідчими суддями місцевих судів ухвал про відмову у відкритті проваджень за скаргами на рішення, дії чи бездіяльності слідчого, прокурора з точки зору правових позицій ЄСПЛ слід фактично розглядати в якості процесуальних перешкод по доступу до суду і одночасно порушенням пункту 1 ст.6 Конвенції.

Стаття 6 Конвенції закріплює, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов’язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього обвинувачення. У справі «Делькур проти Бельгії» Суд зазначив, що «у демократичному суспільстві у світлі розуміння Конвенції, право на справедливий суд посідає настільки значне місце, що обмежувальне тлумачення статті 6 не відповідало б меті та призначенню цього положення» (рішення від 17 січня 1970 р. п. 25).

У справі «Голдер проти Сполученого Королівства» Європейський суд з прав людини зазначив, що було б неприпустимо, щоб ст. 6 Конвенції містила детальний опис гарантій, що надаються сторонам, і не захищала б, у першу чергу, права, що надають можливість користуватися такими гарантіями - доступу до суду. Такі характеристики процесу, як справедливість, публічність, динамізм втрачають сенс, якщо немає самого судового розгляду (рішення від 21 лютого 1975 року, п. 35).

У справі «Беллет проти Франції» Суд зазначив, що «стаття 6 § 1 Конвенції містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права» (рішення від 04грудня 1995 року, п.п. 36,38).

В іншому рішенні, у справі «Ейрі проти Ірландії», Європейський суд вказав, що фактичні перешкоди можуть порушувати Конвенцію так само, як і юридичні, і зазначив, що Конвенція спрямована на те, щоб гарантувати не теоретичні або ілюзорні права, а права, які є ефективними та здійснюються на практиці (п.22 рішення від 9 жовтня 1979 року).

Суддя