Липоводолинський районний суд Сумської області

Арештом майна є тимчасове позбавлення за ухвалою слідчого судді або суду права на відчуження, розпорядження та/або користування майном, щодо якого існує сукупність підстав чи розумних підозр вважати, що воно є доказом злочину, підлягає спеціальній конфіскації у підозрюваного, обвинуваченого, засудженого, третіх осіб, конфіскації у юридичної особи, для забезпечення цивільного позову, стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди, можливої конфіскації майна (ч.1 ст.170 КПК України).

Із самого поняття арешту майна можна виділити як вичерпний суб’єктний склад осіб на майно яких може бути накладений арешт, так і форми та мету цього заходу забезпечення кримінального провадження.

Практичною метою арешту майна є забезпечення:

1) збереження речових доказів; 2) спеціальної конфіскації; 3) конфіскації майна як виду покарання або заходу кримінально-правового характеру щодо юридичної особи;

4) відшкодування шкоди, завданої внаслідок кримінального правопорушення (цивільний позов), чи стягнення з юридичної особи отриманої неправомірної вигоди (ч.2 ст.170 КК України).

Під більш ширшим поняттям у виді завдання арешту майна є запобігання можливості його приховування, пошкодження, псування, знищення, перетворення, відчуження.

За статистичними даними в апеляційному порядку за проаналізований період оскаржено 11 ухвал слідчих суддів місцевих судів області, з них скасовано з постановленням нових ухвал про відмову у задоволенні клопотань про арешт майна – 6 справ, скасовано ухвал слідчих суддів щодо арешту майна із постановленням нових ухвал про задоволення клопотань - 4 справи, залишено без змін ухвал слідчих суддів щодо арешту майна – 1.

Специфікою даного аналізу є те, що в його змісті викладено узагальнення даних щодо результатів розгляду апеляційних скарг на ухвали слідчих суддів місцевих судів щодо застосування норм ст.ст. 170-175 КПК України в переважній частині щодо застосування арешту саме з метою збереження речових доказів.

Із текстів проаналізованих судових рішень вбачається, що слідчі судді в оскаржуваних ухвалах про застосування арешту у переважній більшості визначають обмеження (заборони) щодо користування та відчуження майна із визначенням місць його зберігання, проте суд апеляційної інстанції при скасуванні ухвал слідчих суддів місцевих судів і накладення арештів на різні види майна таких обмежень щодо відчуження, розпорядження чи користування не застосовує (у 4 справах в мотивувальній та резолютивних частинах ухвал зазначалося лише про накладення арешту на рухомі речі з певними специфічними властивостями (нафтопродукти з ємкостями для їх зберігання, ноутбуки, мобільні телефони, документи тощо) (з текстів ухвал не проглядається чи порушували суб’єкти звернення такі питання у поданих клопотаннях).

Так, у ході аналізу з’ясовані типові підстави для скасування ухвал слідчих суддів місцевих суддів з постановленням нових ухвал про відмову у задоволенні клопотань про арешт майна, ними були:

1. Невідповідність висновків слідчих судів фактичним обставинам кримінальних проваджень, оскільки мотиви суддів не підтверджуються доказами, дослідженими під час судових розглядів, у поєднанні з невмотивованістю судового рішення;

2. Істотні порушення вимог кримінального процесуального закону.

Так, по першій підставі в аналізований період судом апеляційної інстанції скасовано одну ухвалу слідчого судді місцевого суду з посиланням на невмотивованість ухваленого судового рішення про накладення арешту на майно фізичної особи у виді прикрас, грошей, електронних гаджетів та інших особистих речей, тимчасово вилученого під час обшуку, і без вказання значення цього майна для кримінального провадження.

Крім цього, суд апеляційної інстанції звернув особливу увагу на те, що санкції статей кримінального закону, ст. 290, ч.1 ст.15, ч.1 ст. 185 КК України, по яким внесено дані до ЄРДР, не передбачають додаткового покарання у виді конфіскації майна, та до цього органом досудового розслідування був встановлений лише факт замаху на крадіжку чужого майна, проте матеріальна шкода не встановлена. Отже, фактично підставою для скасування цієї ухвали було нез’ясування і необгрунтування підстав для арешту майна (номер справи в ЄДРСР 583/156/16-к, суддя-доповідач: Моїсеєнко Т.М.).

По другій підставі судом апеляційної інстанції скасовано декілька ухвал слідчих суддів місцевого суду, а тому наведемо для деталізації узагальнені мотиви кожного з таких судових рішень:

- одна ухвала слідчого судді скасована як через те, що суд в порушення вимог ч.1 ст. 172 КПК України розглянув клопотання без повідомлення власника вилученого майна про дату та місце його розгляду, так і у зв’язку з невмотивованістю підстав для арешту тимчасово вилученого під час обшуку майна фізичної особи та ненаведення значення майна для кримінального провадження й процесуальної необхідності такого заходу забезпечення кримінального провадження. Зокрема, судом апеляційної інстанції акцентувалася увага на тому, що як в клопотанні, так і в матеріалах провадження відсутні дані та докази про те, що вилучені під час обшуку речі можуть бути предметом, засобом чи знаряддям вчинення злочинів, доказом злочинів, передбачених ст.290 та ч.1 ст.15, ч.1 ст.185 КК України, чи набуті злочинним шляхом, та чи є доходом від вчинених злочинів, чи отримані за рахунок доходів від вчинених злочинів тощо (номер справи в ЄДРСР 583/71/16-к, суддя-доповідач: Литовченко Н.О.);

- у нижченаведених кримінальних провадженнях судом апеляційної інстанції були встановлені істотні порушення вимог процесуального закону, які перешкодили ухвалити законне та обґрунтоване судове рішення за результатами розгляду апеляційних скарг на вищевказані ухвали.

Так, скасована ухвала слідчого судді місцевого суду про накладення арешту на мішки дерев’яного вугілля з брезентовим тентом, вилучені у ході обшуку земельної ділянки, з підстав необґрунтованості та передчасності такого заходу забезпечення кримінального провадження, оскільки в порушення ч.1 ст.241 КК України уповноваженою особою органу досудового розслідування не були внесені відповідні відомості до Єдиного реєстру досудових розслідувань, а з витягу із ЄРДР вбачалося внесення відомостей лише про те, що «невстановлені особи самовільно без оформлення будь-яких документів на земельній ділянці в межах с. Садки Охтирського району Сумської області по вул. Верхній, 6, організували свою підприємницьку діяльність по виробництву деревного вугілля». З матеріалів провадження вбачалося порушення прокурором питання про накладення арешту на вищевказане майно, вилучене під час обшуку земельної ділянки, яка до проведення обшуку належала ТОВ «Тростянецький Райагрохім», про що станом на час вчинення слідчих (розшукових) дій та постановлення відповідної ухвали слідчого судді відсутні взагалі будь-які відомості в ЄРДР (ч.5 ст.214 КПК), хоча такі відомості є обов'язковими. До цього, місцевим судом достовірно не з’ясовано за якою адресою проведений обшук земельної ділянки (по матеріалах провадження обшук проводився на земельній ділянці, яка належала ТОВ «Тростянецький Райагрохім», хоча апелянт зазначав, що обшук проводився на земельній ділянці, належній йому, і вилучене майно належало саме йому, тобто фактично обшук проведено не за тією адресою, по якій був наданий дозвіл судом). Зі змісту самої ухвали вбачається мотив суду апеляційної інстанції про те, що внаслідок незаконності обшуку застосований в наступному арешт майна буде аналогічним (номер справи в ЄДРС 583/174/16-к, суддя-доповідач: Рунов В.Ю.).

Іншою ухвалою суду апеляційної інстанції скасовано ухвалу слідчого судді про часткове накладення арешту на вуглеводну суміш та її зразки зі свердловини з тих підстав, що в суді апеляційної інстанції надані докази законності видобування вуглеводнів ТОВ «НАФТОГАЗЕКОЛОГІЯ» як нафтогазовидобувним підприємством, яке на території Липоводолинського району здійснює геологічне вивчення, дослідно-промислову розробку нафти, газу та конденсату за спеціальним дозволом на користування надрами зони – структур Братсько-Яснопольщинська та Структура – Русанівська, а також ведення відповідного обліку видобування сировини з одночасною щомісячною сплатою рентних платежів до бюджету. Крім цього, суд апеляційної інстанції звернув увагу на неповідомлення про підозру керівнику зазначеного підприємства про вчинення злочину, передбаченого ч.2 ст.240 КК України. Отже, відсутність підстав для накладення арешту на вищевказане майно та відсутність доказів обґрунтованої підозри у вчиненні кримінального правопорушення послугувало підставою для скасування зазначеного заходу забезпечення кримінального провадження (номер справи в ЄДРСР 581/409/16-к, суддя-доповідач: Демченко М. О.).

Також ухвалою суду апеляційної інстанції скасована ухвала слідчого судді місцевого суду про часткове скасування арешту на рухоме майно (зміна місця зберігання вантажного автомобіля) з тих підстав, що слідчий суддя фактично змінив попереднє судове рішення щодо накладення арешту на майно шляхом визначення іншого місця його зберігання (замість території місцевого відділення поліції автомобіль поміщено за оскаржуваною ухвалою на територію власника), що взагалі не передбачено кримінальним процесуальним законом, і є виходом суду за межі наданих законом повноважень. Крім цього, в судовому рішенні допущені суперечливі формулювання щодо статусу арештованого майна (в оскаржуваній ухвалі суд вже зазначав, що арештоване майно не є ані предметом, ані знаряддям злочину, що суперечить вже встановленим у первісній ухвалі про арешт майна обставинам під час вирішення цього питання, і фактичним обставинам кримінального провадження) (номер справи в ЄДРСР 589/5765/15-к, суддя-доповідач: Рунов В. Ю.).

Іншою ухвалою апеляційний суд скасував ухвалу слідчого судді місцевого суду з мотивів ненаведення у тексті судового рішення обґрунтувань підстав для накладення арешту на рухоме майно (автомобіль, декілька мобільних телефонів з сім-картаками), а лише формально зазначив що вилучені речі мають суттєве значення для встановлення усіх обставин кримінального правопорушення, внесеного до ЄРДР за ч.2 ст.185 КК України, та може бути доказом причетності ОСОБИ 4 до вчинення злочину (номер справи в ЄДРСР 592/11224/16-к, суддя-доповідач: Олійник В.Б.).

Отже, узагальнено слід підвести підсумок про те, що фактичними підставами для скасування накладених слідчими суддями місцевих судів арештів майна були як необґрунтування, так і нез’ясування підстав для арешту майна, відсутність належної перевірки доказами фактів протиправних діянь та причетності чи непричетності тих чи інших осіб до злочинів тощо.

Далі наведемо типові підстави для скасування судом апеляційної інстанції ухвал слідчих суддів місцевих судів про повну чи часткову відмову у задоволенні клопотань про арешт майна з постановленням нових судових рішень про задоволення таких клопотань.

Такими підставами були:

1. Невідповідність висновків суду обставинам справи;

2. Неповнота з’ясування фактичних обставин справи.

Так, судом апеляційної інстанції скасована ухвала слідчого судді місцевого суду з тих підстав, що залишки рідини із запахом нафтопродуктів, які визнані слідчим в якості речового доказу у кримінальному провадженні, відповідно до вимог Податкового кодексу України є підакцизними товарами, а тому можуть бути предметом кримінального правопорушення, передбаченого ст.204 ч.1 КК України (в разі встановлення факту їх фальсифікації). Крім цього, з неарештованого майна у виді нафтопродуктів під час досудового розслідування відібрані зразки для їх експертного дослідження на предмет можливої фальсифікації та окремо призначена комплексна хімічно-товарознавча експертиза для визначення відповідності вказаних рідин вимогам державних стандартів, а по касовому принтеру вже призначена технічна експертиза для встановлення факту його використання при реалізації нафтопродуктів в якості знаряддя вчинення злочину. Тому, апеляційний суд застосував арешт на вказане вище майно з метою збереження його в якості речового доказу як знаряддя кримінального правопорушення і предмету злочину (номер справи в ЄДРСР 583/3617/16-к, суддя-доповідач: Олійник В.Б.).

З аналогічної підстави скасовані інші дві ухвали слідчого судді місцевого суду у вищевказаному провадженні щодо відмови у задоволенні клопотання про арешт майна у виді документів, зразків рідини, її залишків із характерним запахом нафтопродуктів в резервуарах, вилучених при обшуці за іншою адресою в м.Суми (номер справи в ЄДРСР 583/3617/16-к, судді-доповідачі: Філонова Ю. О., Крамаренко В.І.).

Судом апеляційної інстанції також скасована ухвала слідчого судді про відмову у задоволенні клопотання про арешт майна з постановленням нової ухвали про застосування арешту на ноутбуки та бухгалтерську документацію, вилучених під час обшуку в офісному приміщенні приватного підприємства, оскільки існує як необхідність збереження вказаних речей в якості речових доказів (вони містять в собі відомості, що можуть бути підтвердженнями вчинення службовими особами кримінальних правопорушень), так і ризик знижчення або зміни відомостей, які містяться в документації та на ноутбуках (один ноутбук директор підприємства під час обшуку заблокував і відмовився його розблоковувати на пропозицію співробітника поліції) (номер справи в ЄДРСР 592/11597/16-к, суддя-доповідач: Олійник В.Б.). У вищенаведених ухвалах суду апеляційної інстанції не проглядаються обґрунтування незаконності дій суб’єктів господарювання з різним майном, питання про арешт якого ініційовано відповідними суб’єктами.

За проаналізований період в апеляційному порядку залишено без змін лише одну ухвалу слідчого судді місцевого суду про накладення арешту на легковий автомобіль із забороною його використання, розпорядження та відчуження. При перевірці законності та обґрунтованості вказаного судового рішення апеляційний суд погодився із висновками слідчого судді про наявність достатніх підстав вважати, що вказане в клопотанні майно відповідає критеріям, зазначеним у ст.98 КПК України, і може бути використане як доказ у кримінальному провадженні, а тому з огляду на дійсні обставини його можливого приховування, пошкодження, знищення необхідним є забезпечення його збереження.

При цьому, слідчий суддя в якості мотивів обґрунтування можливості використання майна як речового доказу та предмету злочину у кримінальному провадженні наводив сукупність обставин про факт угону авто потерпілого, зупинення і огляд транспортного засобу в іншій області співробітником поліції з наступним вилученням і передачею авто на збереження потерпілому, та в наступному після надання дозволу на тимчасовий доступ до авто з його вилученням у потерпілого було порушено питання перед слідчим суддею про його арешт (номер справи в ЄДРСР 585/4526/16-к, суддя-доповідач: Литовченко В.О.).

Оскільки ухвали про відмову в скасуванні арешту майна апеляційному оскарженню не підлягають, то відповідно під час проведення аналізу за даними ЄДРСР не було виявлено судових рішень апеляційного суду з цього питання.

Окремо слід зазначити, що у нормах ст.174 КПК України достатньо чітко визначено як суб’єктний склад для подання клопотань про скасування арешту, підстави для цього, так і перелік органів (в залежності від стадії провадження), уповноважені скасовувати цей захід забезпечення кримінального провадження.

Практично необхідність скасування накладеного арешту майна може бути обумовлена як обставинами відшкодування підозрюваним, обвинуваченим завданої ним шкоди, з метою забезпечення відшкодування якої був накладений арешт; зміна кваліфікації дій підозрюваного, обвинуваченого на статтю Кримінального кодексу, санкція якої не передбачає додаткового виду покарання у вигляді конфіскації майна, якщо арешт майна був накладений саме з метою її забезпечення (перша підстава для скасування арешту), так і через помилкове накладення арешту на майно осіб, які не мають статусу підозрюваного або обвинуваченого та не несуть за законом матеріальну відповідальність за їх дії (друга підстава для скасування арешту).

Оскільки законом визначено виключно судовий розгляд питань про накладення арешту на майно, то, на думку автора аналізу, на практиці слід переважно застосовувати і судовий порядок скасування такого заходу (або при ухваленні остаточного судового рішення, яким закінчується кримінальне провадження, або слідчим суддею на стадії досудового розслідування), за виключенням підстави, передбаченої ч.3 ст.174 КПК України.

Висновки та пропозиції:

Аналізуючи причини відмови в задоволенні клопотань про накладення арешту на майно судом апеляційної інстанції, можна зробити висновки, що слідчими суддями місцевих судів для забезпечення законності та обґрунтованості ухвал про накладення арешту на майно слід:

– ретельно, спираючись на досліджені докази, перевіряти підстави з якими закон пов’язує можливість накладення арешту на майно, та встановлювати належність відповідним особам на праві власності майна, щодо якого подані клопотання про арешт;

– перевіряти наявність достатніх підстав чи розумних підозр, які вказують на вчинення кримінального правопорушення особою чи особами, на майно яких слідчий просить накласти арешт;

– при розгляді кожного клопотання передбачати можливі наслідки арешту майна для третіх осіб;

– вишукувати можливість в кожному випадку проводити розгляд клопотання за участю підозрюваного, обвинуваченого, його захисника тощо, завдяки оперативному сповіщенню необхідних учасників про судові розгляди, що дозволить досягати повноти судового розгляду, забезпечить змагальну перевірку доказами в судових засіданнях доводів і заперечень учасників судового розгляду щодо клопотань;

– уникати загальних формальних посилань в ухвалах щодо наявності підстав та необхідності накладення арешту на майно, оскільки вони, як свідчить судова практика, є наслідками поверхневого підходу слідчих і прокурорів до обґрунтування клопотань, які зводяться до нечіткого викладу, формалізованого підходу до викладу всіх правових підстав і мотивів по застосуванню такого заходу забезпечення;

– для з’ясування статусу фізичних чи юридичних осіб у кримінальних провадженнях у судових засіданнях досліджувати витяги з ЄРДР, оскільки мають місце випадки коли клопотання подаються в межах кримінальних проваджень, в яких відомості щодо особи, на майно якої слідчий просить накласти арешт, до ЄРДР не внесено і не можливо визначити, яке відношення така особа взагалі має до кримінального правопорушення, за фактом якого здійснюється досудове розслідування;

– мати на увазі, що кримінальним процесуальним законом не визначається конкретного строку дії ухвали про накладення арешту на майно. За своєю суттю арешт майна має тимчасовий характер, оскільки остаточне рішення про те, що належить вчинити з арештованим майном, буде вирішено судом при ухвалені остаточного рішення, а саме при постановленні вироку. Разом із цим, слід враховувати норми ч.1-3 ст. 174 КПК України, які передбачають скасування арешту майна повністю чи частково ухвалою слідчого судді під час досудового розслідування чи суду під час судового провадження за клопотанням чітко визначених суб’єктів.

Зі змісту проаналізованих ухвал суду апеляційної інстанції не проглядається системного підходу до застосування підстав для арешту майна та критеріїв в їх структурі з наведенням відповідних мотивувань, судова практика з цього питання через періодичні внесення змін до глав 16,14 КПК України протягом 2013-2016 років лише напрацьовувалася і остаточно формувалася, однак станом на день складання цього аналізу слід констатувати закінчення законодавчого вдосконалення норм щодо застосування арешту майна, внаслідок чого норми процесуального закону по питанню аналізу набули конкретизації, чіткості та зрозумілості у процесуальних механізмах.

На думку автора аналізу, за змістом п.п. 1-4 ч.12 ст.170, ч.ч. 3-6 ст.170, ч.2 ст.173 КПК України законність підстав для арешту майна слід визначати за двома критеріями: перше - таке майно має належати суб’єктам, визначеним в ч.1 ст.170 КПК, друге – мета арешту (п.п.1-4 ч.2 ст.170 КПК України) повинна узгоджуватися з відповідними обставинами, визначеними у ч.ч.3-6 ст.170 КПК України із одночасним і обов’язковим урахуванням положень ч.2 ст.173 КПК України, і зазначені обставини мають підтверджуватися доданими до клопотання доказами.

Як свідчить напрацьована судова практика слідчим суддям процесуально доцільніше у разі виявлення недоліків клопотань щодо їх змісту (ч.2,3,5 ст.171 КПК України) повертати їх прокурору чи цивільному позивачу із встановленням часових меж у строках, визначених ч.3 ст.172 КПК України. Такими недоліками можуть бути:

1) ненаведення підстав і мети арешту майна, обґрунтувань його необхідності;

2) незазначення переліку і видів майна, що належить арештувати;

3) неподання документів, які підтверджують право власності на майно, що належить арештувати, або відсутність конкретних фактів і доказів, що свідчать про володіння, користування чи розпорядження підозрюваним, обвинуваченим, третіми особами таким майном;

4) відсутність розміру шкоди, неправомірної вигоди, яка отримана юридичною особою, у разі подання клопотання відповідно до частини шостої статті 170 цього Кодексу;

5) у разі завдання шкоди кримінальним правопорушенням шкоди необхідно наводити її розмір, а також розмір позовних вимог і докази факту завдання шкоди та розміру цієї шкоди;

6) статус майна, яке підлягає арешту (звичайне майно чи тимчасово вилучене).

Це дозволить, з одного боку, поступово підвищувати зі сторони суб’єктів звернення якість поданих матеріалів, а, з іншого боку, забезпечити оперативність стадії розгляду даного клопотання учасників кримінального провадження та попередній збір фактичних даних і усунення проблемних питань для обґрунтування мотивів ухвали слідчого судді щодо відмови у задоволенні чи у задоволенні клопотання про арешт майна.

Слід окремо звернути увагу на те, що при вирішенні клопотань про скасування арешту майна, необхідно враховувати те, за правилами якого закону він був застосований, оскільки це впливає на визначення суб’єкта, який має розглядати питання про його скасування.

Так, відповідно до п. 9 Перехідних положень Кримінального процесуального кодексу України 2012 року, запобіжні заходи, арешт майна, відсторонення від посади, застосовані під час дізнання та досудового слідства до дня набрання чинності цим Кодексом, продовжують свою дію до моменту їх зміни, скасування чи припинення у порядку, що діяв до набрання чинності цим Кодексом.

Частина 4 ст. 126 КПК України 1960 року передбачає, що накладення арешту на майно скасовується постановою слідчого, коли в застосуванні цього заходу відпаде потреба.

Отже, якщо арешт на майно було накладено в межах кримінальної справи, порушеної до набрання чинності КПК України 2012 року і така справа, ще не надійшла до суду, питання щодо скасування такого заходу забезпечення вирішується слідчим органу досудового розслідування.

Кримінальні справи, які на день набрання чинності цим Кодексом не направлені до суду з обвинувальним висновком, постановою про застосування примусових заходів медичного чи виховного характеру, постановою про направлення справи до суду для вирішення питання про звільнення особи від кримінальної відповідальності, розслідуються, надсилаються до суду та розглядаються судами першої, апеляційної, касаційної інстанцій і Верховним Судом України згідно з положеннями цього Кодексу (п. 10 Перехідних положень КПК України 2012 року).

Разом із цим, у своїй практиці суддям слід ураховувати та застосовувати норми статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику ЄСПЛ щодо арешту майна.

При цьому, слід звернути увагу на:

– те, що у структурі статті 1 Першого протоколу наявні три окремі норми. Перша норма, яка має загальний характер, проголошує принцип мирного володіння майном; друга норма стосується випадків позбавлення майна і підпорядковує його певним умовам – вона міститься в другому реченні частини першої. Третя норма визнає, що держави мають право, зокрема, контролювати використання майна, відповідно до загальних інтересів, шляхом запровадження законів, які вони вважають необхідними для забезпечення такої мети; ця норма міститься в частині другій. Перед тим як з’ясувати, чи було дотримано першу норму, Суд повинен встановити застосовність у цій справі решти двох норм (рішення у справі «Спорронґ і Льоннрот проти Швеції» (Sporrong and Lönnroth v. Sweden) від 23 вересня 1982 р., заяви №№ 7151/75; 7152/75, серія А, № 52.);

- остаточні рішення ЄСПЛ проти України:

1. справа “ХРИСТОВ ПРОТИ УКРАЇНИ” (заява № 24465/04, рішення від 19 лютого 2009 року, п.46-48). Спір стосувався судового розгляду справи про конфіскацію автомобіля за порушення митних правил. Власником автомобіля був громадянин Молдови, а заявник користувався ним відповідно до довіреності. Рішенням районного суду автомобіль було конфісковано, але згодом це рішення було скасоване Донецьким обласним судом з тієї підстави, що автомобіль не можна було конфіскувати, оскільки заявник не був його власником (зазначене судове рішення набрало чинності і було обов’язковим до виконання). ЄСПЛ визнав, що ця остаточна та обов’язкова до виконання судова постанова від 23 жовтня 2000 року наділила заявника правом володіти майном у значенні статті 1 Першого протоколу до Конвенції, оскільки надала заявникові юридичну підставу для отримання компенсації за неправомірну конфіскацію автомобіля. Наступне скасування судової постанови від 23 жовтня 2000 року Верховним Судом України становило втручання у право заявника, захищене статтею 1 Першого протоколу. У цій справі суд наголосив на необхідності підтримання “справедливої рівноваги” між загальним інтересом суспільства та захистом основних прав конкретної особи, дотримання принципу юридичної визначеності. Необхідну рівновагу суд вважав порушеною, а скасування судового рішення призвело до понесення заявником “особистого і надмірного тягара”.

Фактичним підгрунттям цієї справи була неоднозначність національної судової практики щодо конфікації майна як стягнення за порушення митних правил.

2. справа ««EAST/WEST ALLIANCE LIMITED» ПРОТИ УКРАЇНИ» (заява № 19336/04, рішення від 23 січня 2014 року, п.100-116). У цій справі ЄСПЛ визнав порушення ст.1 Першого протоколу до Конвенції з огляду на те, що підприємство-заявник було позбавлене належних йому шести літаків Ан-28 та восьми Л-410 у надзвичайно свавільний спосіб, всупереч принципові верховенства права та було позбавлене доступу до свого майна на строк більше ніж десять років, внаслідок чого літаки були пошкоджені та понищені або продані третім особам, або просто зникали і при цьому нікого не було притягнуто до відповідальності. Навіть якщо у короткі проміжки часу утримання державними органами літаків відповідало деяким принципам, закладеним у ст.1 Першого протоколу до Конвенції, супутні свавільні дії та зловживання державних органів на практиці звели нанівець ефективність цих гарантій.

З фактичних даних наведених у цій справі вбачається те, що у 1999 році підприємство-заявник придбало вісім літаків Ан-28, які були виготовлені у 1988-1990 роках та мали певну кількість льотних годин, а у липні 2000 року – вісім літаків Л-410. Зазначені літаки були передані в лізинг авіакомпанії «ATI». У рамках кримінального провадження проти цієї компанії після виїмки податковою міліцією документації про право власності на зазначені літаки у січні 2001 року на літаки Ан-28 та Л-410 було накладено арешт. Протягом 2001-2011 років під час перебування літаків під арештом та охороною податковою міліцією літаки були визнані безхазяйним майном, внаслідок чого п’ять літаків Л-410 було продано третім особам, а обладнання решти літаків було понівечено до такого стану, що вони, за висновками відповідних експертів, не могли більше вважатися літаками. Численні звернення підприємства-заявника до різних адміністративних, податкових, прокурорських та судових органів з метою повернення свого майна виявилися марними незалежно від їхніх юридичних результатів. Окрім того, навіть ті рішення національних судів, за якими зазначені літаки мали бути повернені підприємству-заявнику, не виконувалися.

Фактично застосований арешт майна був вкрай неправомірним способом початкового етапу заволодіння майном юридичної особи.

- інші рішення ЄСПЛ:

1. Рішення ЄСПЛ від 22 лютого 1994 року № 12954/87 у справі «Раймондо проти Італії» (п.29,33) Суд підтвердив те, що накладення арешту на майно у виді декількох дороговартісних будинків, автомобілів, яке належить особі із постійними зв’язками із мафією, передбачалось законом від 31 травня 1965 року та було спрямовано на унеможливлення користування ним. Це був тимчасовий захід, який відповідав забезпеченню можливої конфіскації майна, набутого, по всій ймовірності, протизаконним способом на шкоду суспільству, тобто оспорюваний інтерес виправдовував таке втручання держави у право власності;

2. Рішення ЄСПЛ «Гогітідзе та інші проти Грузії» від 12 травня 2015 року (п. 105-108). У цій справі Суд зазначав, що звичайні європейські і навіть універсальні правові стандарти можуть існувати і заохочувати, по-перше, до конфіскації майна, що пов'язане із серйозними кримінальними злочинами, зокрема такими, як корупція, відмивання коштів, обіг наркотичних засобів тощо, без попереднього кримінального звинувачення у цих злочинах. По-друге, тягар доведення законності походження майна, яке, як стверджувалось, було отримано незаконним шляхом, міг бути законним чином перекладений на відповідачів цих некримінальних проваджень щодо конфіскації, у тому числі цивільних проваджень in rem. По-третє, заходи щодо конфіскації могли застосовуватись не тільки безпосередньо до майна, яке було отримане незаконним шляхом, а й майна, доходів та інших непрямих прибутків, які були отримані шляхом конвертування або перетворення цінностей, отриманих злочинним шляхом, або змішані з іншим майном, джерело походження якого, можливо, є законним. Зрештою, заходи з конфіскації можуть бути застосовані не тільки до осіб, які безпосередньо обвинувачуються у кримінальних злочинах, а й до будь-яких інших третіх осіб, які мають право володіння майном без необхідної добросовісності з метою приховування їхньої злочинної ролі у накопиченні цінностей, які є предметом розгляду у справі.

Також цивільні провадження in rem у цій справі, що проводились відповідно до порядку, передбаченого пунктом 1 статті 37 КПК і пунктами 4–11 статті 21 КАС, також не можуть вважатись свавіллям або суперечити критерію пропорційності відповідно до статті 1 Протоколу №1. Крім того, ці цивільні провадження для конфіскації явно були частиною політики, спрямованої на запобігання та викорінення корупції в державній службі, і Суд нагадує, що під час імплементації такої політики держави-відповідачі повинні мати широку свободу розсуду щодо вирішення того, якими є необхідні засоби застосування заходів для контролю за користуванням майном, зокрема конфіскація всіх видів злочинних доходів. Фактично ЄСПЛ констатував відсутність порушень Конвенції і протоколів до неї щодо законності володіння майном фізичними особами при подачі національними органами цивільних позовів про конфіскацію майна, здобутого злочинним шляхом, і доходів отриманих від нього.

3. Інші рішення ЄСПЛ у справах, де особи позбавлені права власності на майно, яке набуте злочинним шляхом або щодо якого припускається, що воно було придбане незаконно, де арешт майна застосувався з метою обмеження користування та/або забезпечення можливої конфіскації майна (рішення та ухвали ЄСПЛ у справах «Філліпс проти Сполученого Королівства» від 5 липня 2001 року, «Аркурі та інші проти Італії» від 5 липня 2001 року, «Ріела та інші проти Італії» від 4 вересня 2001 року, «Ісмаїлов проти Російської Федерації» від 6 листопада 2008 року).

Також слід ураховувати національну судову практику вищих судів з аналізованого питання, а саме:

1. П.п. 2.6. «Арешт майна» п. 2 Узагальнення судової практики щодо розгляду слідчим суддею клопотань про застосування заходів забезпечення кримінального провадження (Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ 2014 рік), в якому проаналізовані типові помилки при застосуванні цього заходу забезпечення кримінального провадження;

2. П.1 постанови Пленуму ВССУ від 03 червня 2016 року № 5 «Про судову практику в справах про зняття арешту з майна» (з приводу умов та порядку скасування арешту на майно, застосованому у кримінальному провадженні);

3. П. 30 листа ВССУ від 03 червня 2016 року «Про правові позиції судової палати у кримінальних справах ВССУ за 2015 рік» (щодо апеляційного оскарження ухвали слідчого судді);

4. П.31 постанови Пленуму ВАСУ від 20 травня 2013 року №8 «Про окремі питання юрисдикції адміністративних судів» (щодо непоширення юрисдикції адміністративних судів на публічно-правові спори про скасування арешту на майно, який накладено слідчим суддею або судом у кримінальній справі в порядку, передбаченому главою 17 КПК України).

Суддя Бутенко Д.В.

03 квітня 2017 року