УЗАГАЛЬНЕННЯ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ ПРО СПАДКУВАННЯ

 УЗАГАЛЬНЕННЯ СУДОВОЇ ПРАКТИКИ  РОЗГЛЯДУ ЦИВІЛЬНИХ СПРАВ ПРО СПАДКУВАННЯ

(за І півріччя 2014 року)

 смт. Липова Долина                                                                        «20» вересня 2014 року

Спадкові відносини регулюються Цивільним кодексом України, Сімейним кодексом України, Законами України «Про нотаріат», «Про міжнародне приватне право», іншими підзаконними нормативним актами, а також роз’ясненнями, які містяться в постанові Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» № 7 від 30 травня 2008 року.

Метою даного узагальнення є аналіз стану розгляду справ в місцевому суді   при вирішенні спорів про спадкування, виявлення  складних та спірних питань у судовій практиці й законодавстві, підготовка  пропозицій суддям для забезпечення правильного та однакового застосування спадкового законодавства.

За І півріччя 2014 року до Липововодолинського районного суду Сумської області надійшло 17 справ із позовами про визначення додаткового строку для подачі заяв про прийняття спадщини (в порівнянні з аналогічним періодом 2013 року 14 справ, що свідчить про збільшення звернень до суду та зростання значення такого механізму реалізації спадкових прав), 22 справи за позовами про визнання права власності на спадкове майно (з них, 15 справ за позовами про визнання права власності на житлові будинки з погосподарським спорудами, 7 справ - про визнання права власності на земельні ділянки) (за аналогічний період 2013 року – 21 справа).

За вищевказаний період в апеляційному порядку оскаржено 4 рішення у справах щодо спадкових правовідносин, з них 2 рішення місцевого суду залишені Апеляційним судом Сумської області без змін (що дорівнює 50% від оскаржених судових рішень), одне рішення скасоване в апеляційному порядку та судом апеляційної інстанції ухвалено нове рішення (що дорівнює 25% від оскаржених судових рішень); щодо одного рішення суду – постановлена ухвала про відмову у відкритті апеляційного провадження через пропуск апелянтом строку на апеляційне оскарження.

У касаційному порядку та Верховним Судом України рішення Липоводолинського районного суду Сумської області по даній категорії справ протягом вищевказаного періоду не переглядалися.

Для проведення даного узагальнення відібрано всі 50 цивільних справ, які стосувалися узагальнених правовідносин. 

Якщо проаналізувати  розглянуті місцевим судом справи за категоріями спорів, то вбачається,  що найбільшу категорію справ займають позови про визнання права власності у порядку спадкування - 22 справи, визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини - 17 справ, визначення часток та визнання права власності - 3 справи, визнання спадщини відумерлою - 0 справ, про встановлення фактів, що мають юридичне значення та впливають на спадкові права, – 8 справ.

1. Категорія справ  про визначення додаткового строку  для подання заяви про прийняття спадщини.

 За перше півріччя 2014 року до суду надійшло 17 цивільних справ, з них: 1 позовна заява залишена без розгляду ухвалою суду у зв’язку з подачею позивачем заяви про залишення позову без розгляду (п.5 ч.1 ст.207 ЦПК України), у 13 справах ухвалені рішення суду про задоволення позову, два рішення суду про відмову у задоволенні позову, одне рішення суду про продовження строку для подання заяви про прийняття спадщини згідно з вимогами ст.550 ЦК УРСР.

Усі вказані вище справи були розглянуті суддями місцевого суду в межах 2-х місячного строку, визначеного ст. 152 ч.2 ЦПК України.      

Згідно зі ст. 1270 ЦК України  для прийняття спадщини встановлюється строк  у шість місяців, який починається з часу  відкриття  спадщини. Ст. 1272 ЦК України передбачає, що  якщо спадкоємець протягом  строку, встановленого ст. 1270 не подав заяву про прийняття спадщини, він вважається таким, що не прийняв її. Пленум Верховного Суду України у Постанові № 7 від 30 травня 2008 року роз’яснив, що особа яка не прийняла спадщину в установлений законом строк, може звернутися до суду з позовною заявою про  визначення додаткового строку для прийняття спадщини відповідно до частини третьої ст.1272 ЦК.  Зазначене положення застосовується до спадкоємців, в яких право на спадкування виникло  з набранням чинності  зазначеним цим Кодексом, тобто з 01 січня 2004 року.

В усіх справах даної категорії судом залучалися всі інші спадкоємці померлих фізичних осіб, які не приймали в установленому порядку спадщину, а при відсутності спадкоємців  за заповітом і за законом в якості відповідачів вірно залучалися територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини (селищна та сільські ради відповідно).

Справ, в яких спадкоємців за законом виступають в якості третіх осіб, а не відповідачів, судді місцевого суду не розглядали, що з точки зору ст.122 ч.3 ЦК, ст.ст.30,32 ЦПК України, є неприпустимим, оскільки такі особи є носіями спадкових прав з моменту відкриття спадщини. При цьому, суддями вірно застосовуються норми ст.1272 ЦК України і усталена судова практика з приводу того, що при визначенні додаткового строку для прийняття спадщини суд не повинен вирішувати питання про визнання за такою особою права на спадщину.

Також в усіх справах даної категорії судді місцевого суду перевіряли шляхом надіслання запитів до місцевої державної нотаріальної контори, яка за даними Спадкового реєстру, підтверджувала відсутність спадкової  справи стосовно спадкоємця у державній нотаріальній конторі за місцем відкриття спадщини, та при виявлені таких спадкоємців залучати їх до участі у справі в якості відповідачів.

При  вирішенні даної категорії спорів суддями враховувались положення закону про те, що додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини визначається у разі, якщо суд визнає причини пропуску строку  для прийняття спадщини поважними (від’їзд, хвороба та інші).

      Як поважні причини пропуску строку для подання заяви про прийняття спадщини суддями приймались хвороби спадкоємців (1 справа), юридична необізнаність особи з порядком прийняття спадщини та наявністю спадкового майна (13 справ). При цьому, у всіх справах, де встановлена відсутність, окрім позивача, будь-яких інших спадкоємців за законом чи за заповітом, такі обставини розглядалися цілком достатніми для обґрунтованого визнання їх поважними причинами.

      Поважність причин пропуску строку для подачі заяви про прийняття спадщини суддями у рішеннях викладаються належним чином, за основу приймаються пояснення позивача або перевірені судом факти, наведені ним в позовних заявах; випадків безвмотивованого  ухвалення рішень судів при проведенні узагальнення не виявлено.

На думку автора узагальнення, в якості прикладу вірним є рішення суду про продовження спадкоємцю за законом першої черги спадкування після смерті її рідної сестри згідно з вимогою ч.1 ст. 550 ЦК України 1963 року строку для прийняття спадщини, оскільки вищевказана норма закону надавала суду таке право (повноваження), хоча норми чинного на день смерті спадкодавця (01 травня 1995 року) закону не передбачали механізму реалізації спадкоємцями такого права, однак за відсутності врегульованої законом процедури поновлення спадкового права, останнє були захищено саме на підставі рішення суду, яким усунуто законодавчій недолік, що узгоджується зі ст. 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо обраного судом ефективного способу захисту прав сторони (справа № 581/167/14-ц, провадження № 2/581/86/14, суддя Сізов Д.В.).        

При аналізі справ про визначення додаткового строку для прийняття спадщини не виявлено рішень судів із наступними обставинами щодо помилкової судової практики, яка склалася на території України. Так, позивачі, які фактично прийняли  спадщину  у період дії ЦК 1963 року, що підтверджується  доказами та фактичними матеріалами справ, звертаються до суду  з позовами, в яких порушують питання про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, а саме  на  нововиявлене майно, яке не увійшло до тексту раніше виданих свідоцтв про право на спадщину,  а суди задовольняли такі позови та керуючись нормами ЦК України 2003 року, що є неправильним застосуванням матеріального закону.

Також слід зазначити, що згідно зі ст.548 ЦК 1963 року не допускається прийняття спадщини  за умовою чи із застереженням, аналогічну норму містить ст.1268 ЦК України 2003 року. Тобто спадкоємець однократно приймає спадщину в повному обсязі. Він приймає все майно, яким би воно не було, з чого б  воно не складалося.  Таким чином, відсутні підстави   задовольняти позови та визначати додатковий строк для прийняття спадщини, коли  із матеріалів справи вбачається, що даний спадкоємець вже прийняв спадщину, інколи навіть має свідоцтва про право на спадщини на деякі види майна.

У  разі наявності спадкоємців, які прийняли спадщину й оформили права на неї, та спадкоємців, які пропустили 6-місячний строк для її прийняття, не проживаючи зі спадкодавцем на момент його смерті, спір про визначення додаткового строку для прийняття спадщини набуває особливого значення для таких правовідносин і за таких обставин суддями вірно застосовуються положення ст.1272 ч.3 ЦК України в аспекті визначення сутності поважних причин пропуску вищевказаного строку.

Узагальнено такими поважними причинами можуть бути обставини, які об’єктивно, непереборно та в значній мірі перешкоджали спадкоємцю подати до відповідного приватного нотаріуса чи до державної нотаріальної контори по місцю відкриття спадщини у шестимісячний строк заяву про прийняття спадщини після смерті спадкодавця. Зокрема, з таким визначенням поважної причини пропуску строку для подачі заяви про прийняття спадщини погодився суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення місцевого суду у справі № 581/255/14-ц (суддя Бутенко Д.В., провадження № 2/581/119/14). Аналогічне визначення поважної причини пропуску строку для прийняття спадщини викладено у неоскарженому рішенні суду від 27 березня 2014 року (справа № 581/184/14-ц, провадження № 2/581/91/14, суддя Сізов Д.В.).    

 При розгляді спадкових справ слід враховувати те, що пропуск строку для прийняття спадщини необхідно відрізняти від фактичного прийняття спадщини (ст. 549 ЦК 1963 року) та прийняття спадщини особами, які постійно проживали зі спадкодавцем на час відкриття спадщини (ч.3 ст.1268 ЦК 2003 року). Якщо факт прийняття спадщини за правилами ст.549 ЦК УРСР не є доведений, то спадщина фактично є неприйнятою.

Пункт 5 Прикінцевих та Перехідних положень ЦК 2003 року встановлює, що правила книги шостої Цивільного кодексу України застосовуються також до спадщини, яка відкрилась, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом. А тому слід завжди перевірити, чи було прийняте спадкове майно іншими спадкоємцями (якщо вони є) і якщо ні, то вирішити питання визначення додаткового строку, достатнього для подання  єдиним спадкоємцем заяви про прийняття спадщини (ч.3 ст.1272 ЦК).

Окремо слід звернути увагу на те, що відповідно до ч.3 ст.1268 ЦК спадкодавець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Відповідно до ч. 1 ст. 1269 спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати до нотаріальної контори заяву про прийняття спадщини. Якщо спадкоємець відповідно до положень ч.1 ст.1269 ЦК протягом шести місяців мав подати заяву про прийняття спадщини до нотаріальної контори, і якщо цього особа не зробила, то вона може у судовому порядку порушувати вимогу про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини. За таких обставин процесуально невірним є заявлення вимог про встановлення факту  прийняття спадщини та визнання права власності на спадкове майно.  Щодо встановлення факту прийняття спадщини слід зазначити, що відповідно до положень статей 1268, 1269 ЦК мова може вестися лише про встановлення факту постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини щодо правовідносин, які виникли після набрання чинності ЦК 2003 року.

Також це пов’язується з тим, що закон не вимагає від спадкоємця, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, подання до нотаріальної контори заяви про прийняття спадщини, оскільки така умова прийняття спадщини прямо визначена у законі лише для спадкоємця, який на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем. Також спадковий закон не зобов’язує спадкоємця, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, подати заяву про прийняття спадщини, оскільки умовою прийняття ним спадщини є лише відсутність відмови від неї.

При вирішенні спорів даної категорії судді враховують часові межі між дією різних систематизованих законів, які регулюють спадкові правовідносини. Так, суддями чітко розмежовується те, що відносини спадкування регулюються правилами ЦК 2003 року, якщо  спадщина відкрилася не раніше 1 січня 2004 року. У разі відкриття  спадщини до зазначеної дати  застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила Цивільного кодексу УРСР, у тому числі щодо прийняття спадщини, кола спадкоємців за законом. У разі коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК і строк на її прийняття не закінчився до 1  січня 2004 року, спадкові  відносини  регулюються цим Кодексом.

Окремо слід зазначити про те, що у резолютивних частинах рішень суддів вірно вказується відповідно певний період часу з моменту набрання судовим рішенням законної сили, протягом якого спадкоємець може подати заяву про прийняття спадщини, а не конкретну календарну дату, до якої  спадкоємець може подати  заяву про прийняття спадщини. Додатковий строк, достатній для подання заяви  про прийняття спадщини, не може перевищувати  шестимісячного строку, встановленого статтею 1270 ЦК  для прийняття спадщини, а тому з урахуванням змісту заявленої позовної вимоги судді визначають додатковий строк для подання заяви про прийняття спадщини різної тривалості – переважно в два, три місяці, який є достатнім для вчинення такої юридично значущої дії з боку спадкоємця.

 2. Про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на день смерті останнього.

За спірний період судом розглянуто три справи в порядку окремого провадження щодо встановлення фактів постійного проживання спадкоємців зі спадкодавцем на час відкриття спадщини (справи № 581/16/14-ц, 581/243/14-ц,581/193/14-ц).

При їх розгляді судді вірно виходили з того, що такий юридично значущий факт підлягає встановленню в судовому порядку за умови документального непідтвердження обставини постійного проживання особи  зі  спадкодавцем  на  час відкриття  спадщини та при відмові нотаріуса в оформленні спадщини. Аналогічна правова позиція міститься в п. 23 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про спадкування» від 30 травня 2008 року № 7. У такому випадку юридична конструкція вимоги заяви не повинна пов’язуватись із установленням  факту прийняття спадщини спадкоємцем, що є неправильним.

 У трьох вказаних справах судом задовольнялися заяви спадкоємців, оскільки у паспортах спадкоємців були відсутні відмітки про їх місце реєстрації зі спадкодавцем, а також відповідні довідки органів місцевого самоврядування також видати не можуть, бо не фіксували таких обставин. Проте у жодній справі заявники не подавали суду постанов про відмови у  вчиненні  нотаріальних дій, хоча не були згодні з таким рішенням нотаріуса (про це вони зазначали в позовах), як це передбачено п. 3 Глави 13 Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22 лютого 2012 року і зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 22 лютого 2012 року за N 282/20595.

3. Визначення частки у праві спільної сумісної власності на нерухоме спадкове майно.

Протягом І-го півріччя судом була розглянута одна справа, що пов’язувалася із визначенням частки у спадковому майні, яке належало подружжю на праві спільної сумісної власності (справа № 581/849/13-ц). Згідно із заявленим позовом нотаріус відмовляв в оформленні права на спадщину у виді будинку після смерті одного зі співвласників (розміри часток у праві спільної власності визначені не були). Проте, на думку автора узагальнення, такі відмови нотаріусів є неправомірними і саме їх можна окремо оскаржити в судовому порядку, у такій справі фактично спір про право відсутній або імітується наявність спору.

Крім цього, визначення розміру часток (без їх реального виділу) може провести відповідний нотаріус самостійно при відсутності спору між співвласниками та з урахуванням презумпції рівності часток у такому праві, попередньо перевіривши наявність чи відсутність договору між співвласниками майна про визначення часток. Оформлення цієї процедури нотаріус завершує видачею кожному спадкоємцю свідоцтво про право на спадщину, тобто дане питання може вирішуватись нотаріусом з урахуванням вимог ст.ст.370,372,1278 ЦК України без пред’явлення до суду позовів, які призводять до додаткових витрат сторін, так як для оформлення права на спадщину закон не вимагає рішення суду про визначення частки спадкодавця.

Тому на стадії до відкриття провадження у цивільній справі в ухвалі про залишення позову без руху позивачу слід рекомендувати надавати суду постанову про відмову у вчиненні нотаріальної дії, в якій нотаріусом викладалися б підстави для звернення до суду для визначення розміру часток спадкоємців.

4. Про встановлення факту прийняття спадщини, про визнання права власності на спадкове майно. 

Відразу слід зазначити, що в окремому провадженні можуть розглядатися заяви про встановлення родинних відносин із спадкодавцем, проживання з ним однією сім'єю, постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, прийняття спадщини, яка відкрилася виключно до 1 січня 2004 року тощо.  

Також слід звернути увагу на те, що після набуття чинності ЦК України, тобто з 1 січня 2004 року, встановлення факту володіння особою будинком на праві власності в порядку окремого провадження не допускається. Також суддями не підлягає застосуванню п. 17 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 5"Про судову практику в справах про встановлення фактів, що мають юридичне значення", яким передбачено встановлення факту володіння громадянином жилим будинком на праві власності, якщо власником було втрачено правовстановлюючий документ на цей будинок і немає можливості підтвердити наявність права власності не в судовому порядку.

До відкриття провадження у справах про спадкування права власності на нерухоме майно судді в ухвалах про залишення без руху позовів у разі наявності в них недоліків мають пропонувати позивачам також подати докази наявності фактичного спору про право і роз’яснення можливості  реалізації прав позивачів іншими процесуальними механізмами, які є менш витратними від позовного провадження, а саме:

–                    звернення до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини;

–                    встановлення факту прийняття спадщини, продовження строку прийняття спадщини (у разі відкриття спадщини до 1 січня 2004 року),

–                    про визначення додаткового строку для прийняття спадщини;

–                     про встановлення факту постійного проживання спадкоємця разом із спадкодавцем щодо правовідносин, які виникли після набрання чинності ЦК України.

Подача позивачем доказів наявності спору про право є необхідним для з’ясування факту порушення, невизнанння або оспорюваності цивільних прав позивачів. 

5. Про встановлення фактів родинних відносин та факту проживання однією сім’єю.

Судом за піврічний період розглянуто 4 справи цієї категорії, при розгляді яких суддями дотримані наступні вимоги закону, а саме:

- у ході розгляду судових справ спорів про право суддями не встановлювалися і відповідно не застосовувалися вимоги ч.6 ст. 235 ЦПК України щодо залишення заяви без розгляду при встановленні спору про право;

-  їх розгляд провадився за участі заявника і заінтересованих осіб без заявлення одночасно вимог про визнання права власності на майно.

Так, у справі № 581/91/14-ц установлено факт спільного проживання двох фізичних осіб однією сім’єю з 1989 року і саме з показань свідків перевірялися підстави для встановлення такого факту, а саме: спільне проживання осіб, пов'язаність їх спільним побутом, наявність взаємних прав та обов'язків, і створення сім’ї в такому випадку має відбуватися на підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

Разом з цим для більш повного дослідження обставин справи та правильного застосування вимог закону у даній справі важливо перевіряти чи перебували вказані особи у зареєстрованих шлюбах, оскільки у разі встановлення такого факту створення іншої сім’ї суперечитиме існуючим моральним засадам суспільства, що може бути самостійною підставою для відмови у задоволенні поданої заяви.  

6. Установлення фактів належності правовстановлюючих документів.

Інколи трапляються випадки, коли громадяни не можуть використовувати правовстановлюючі документи, оскільки зазначені в них прізвище, ім'я, по батькові, місце чи час народження не відповідають записам у паспорті чи свідоцтві про народження або в інших документах, які хоч і не посвідчують особу, але є необхідними для підтвердження певного права.

Коли установи, які видали ці документи, не можуть виправити допущені в них помилки, відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 256 ЦПК громадяни мають право звернутися до суду із заявою про встановлення факту належності правовстановлюючого документа. Проте сам по собі факт належності документа не породжує для його власника жодних прав, юридичне значення має той факт, що підтверджується документом. Таким чином, для заявника важливо не так саме одержання документа, як оформлення особистих чи майнових прав, що випливають із цього факту. Це означає, що в судовому порядку можна встановити належність громадянину такого документа, який є правовстановлюючим.

Для ініціювання розгляду в суді справ про встановлення належності правовстановлюючих документів необхідно подавати заяву з доказами того, що цей документ належить заявнику і що організація, яка його видала, не може внести до нього відповідні виправлення. У цих справах суд встановлює належність особі правовстановлюючих документів, а не тотожність прізвища, імені, по батькові, неоднаково названих у різних документах, неприсвоєння чи залишення одного з них.

Заяву про встановлення факту належності правовстановлюючого документа можуть подавати:

- особа - власник правовстановлюючого документа, якій необхідно довести належність цього документа їй;

- спадкоємці померлої особи - власника цього документа для оформлення спадкових прав;

- утриманці померлого для одержання пенсії;

- прокурор у порядку статей 45, 46 ЦПК;

- інші особи, які заінтересовані у встановленні факту.

Заінтересованими особами залежно від мети встановлення факту можуть бути: військкомати, органи внутрішніх справ, управління соціального захисту населення, управління Пенсійного фонду України, територіальна громада, фінансові органи, органи виконавчої влади з питань житлово-комунального господарства, навчальні заклади, ощадкаси, органи страхування тощо.

Тобто при розгляді цих справ суд встановлює саме належність особі документа, а не тотожність осіб, які неоднаково названі у різних документах. Разом з тим цей порядок не застосовується, якщо виправлення в таких документах належним чином не застережені або їх реквізити нечітко виражені внаслідок тривалого використання, неналежного зберігання тощо. Відповідно до чинного законодавства це є підставою для вирішення питання про встановлення факту, про який ідеться в документі.

При встановленні факту належності правовстановлюючого документу (заповіту) фізичній особі у справі № 581/385/14-ц (суддя Сізов Д.В.) судом враховувалось наявність помилки у написанні прізвища заповідача, що встановлено на підставі довідкових відомостей сільради,  показань свідків, та усталеної судом практики по цій категорії справ стосовно неналежності заповіту до тих документів, що посвідчують фізичну особу, а також те, що в судовому порядку неможливо встановити тотожність фізичної особи.

7. Визнання права власності  у порядку спадкування на нерухоме майно  та  на  самочинне будівництво.

Протягом І півріччя 2014 року місцевим судом було розглянуто із задоволенням позовних вимог три справи про визнання права власності на земельні ділянки в порядку спадкування  (справи № 581/312/14-ц, 581/206/14-ц, 581/109/14-ц (головуючий суддя Бутенко Д.В.) з підстав втрати спадкоємцями за законом і за заповітом правовстановлюючих документів, оформлених на ім’я спадкодавців і неможливості їх відновлення (видачі дублікатів) через зміну з 01 січня 2013 року порядку державної реєстрації прав на нерухоме майно згідно із Законом України  «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень». У кожній з цих справ судом були встановлені факти втрати спадкоємцями оригіналів Державних актів на право приватної власності на земельні ділянки і неможливості їх відновлення згідно з раніше чинним порядком, що послугувало підставами для задоволення заявлених позовів.

У справі № 581/144/14-ц суд, задовольняючи позов про визнання права власності на ½ частину земельної ділянки, набуту позивачем в порядку спадкування за заповітом (він був онуком померлої), виходив з того, що свідоцтва про право власності на спадщину за законом, нотаріально оформлені раніше на ім’я Йовенко Л.П. (спадкоємця за законом, рідної дочки заповідача), визнані недійсними в судовому порядку, а Державні акти на право приватної власності на земельні ділянки є скасованими також в судовому порядку, а тому з метою остаточного захисту прав позивача як спадкоємця за заповітом судом застосовано вищевказаний спосіб захисту права вказаної сторони (до ухвалення рішення в цій справі позивач заявляв два позови про визнання недійсними свідоцтво про право на спадщину за законом і скасування державних актів про право на землю, виданих на виконання зазначених свідоцтв).   

Протягом І півріччя 2014 року місцевим судом розглянуто із задоволенням позовних вимог п’ять справ про визнання права власності за спадкоємцями за законом і за заповітами на житлові будинки з господарськими спорудами, право власності на які не були зареєстровані у встановленому порядку за життя спадкодавців ні в органах БТІ, ні у відповідному Державному реєстрі на нерухоме майно (справи № 581/407/14-ц, 581/276/14-ц, 581/245/14-ц, 581/118/14-ц, 581/119/14-ц). В усіх справах судом встановлювалося те, що вказана нерухомість зводилась на відведених для цього земельних ділянках за діючими на час їх будівництва органами чи організаціями (відповідними сільськими радами чи колгоспами) або вже після будівництва споруд в установленому порядку забудовники одержували Державним акти на право приватної власності на земельні ділянки для будівництва, обслуговування житла. При цьому, встановлювалась відсутність грубих порушень будівельних норм при їх зведенні, самочинні споруди у складі домоволодіння також відсутні, будівлі не чинять перешкод ні сусідам, ні іншим землевласникам, і ця нерухомість не відноситься до суспільної групи господарств у виді колгоспного двору.

Проте, дані рішення є відмінними від усталеної практики по України, оскільки у таких справах фактично відсутній спір про право позивача на спірне майно з боку відповідачів.

Окремо слід зупинитись на складному питанні у правозастосовчій практиці щодо визнання права власності на житлові будинки та прибудови як на домоволодіння, які відносились чи відносяться до суспільної групи господарств у виді колгоспного двору.

При розгляді також категорії справ, слід враховувати наступні особливості статусу колгоспного двору:

1. за Вказівками по введенню погосподарського обліку в сільських Радах народних депутатів, затвердженими постановою Державного комітету статистики СРСР (далі – Держкомстат СРСР) від 12 травня 1985 р. № 5-24/26, а згодом – Вказівками, затвердженими постановою Держкомстату СРСР від 25 травня 1990 р. № 69, колгоспний двір визначався залежно від роду занять голови господарства (сім’ї), проте особи, які працювали в колгоспі, але не були членами колгоспу, відносились до суспільної групи робочих або службовців залежно від займаної посади;

2. статус колгоспного двору припинився 15 квітня 1991 року з моменту набрання чинності законом України «Про власність», а до цього на підставі ст.120 ЦК УРСР майно колгоспного двору належало його членам на праві сумісної власності, проте домоволодіння, яке побудовано за часів існування колгоспного двору не можна вважати спільної сумісної власністю подружжя, тобто до правовідносин, що виникли раніше щодо цього об’єкту, застосовується діюче на той час законодавство. Зокрема, спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, мають вирішуватися за нормами, ще регулювали власність цього двору, а саме:

     а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні. Такими, що втратили це право, вважаються працездатні члени двору, які не менше трьох років підряд до цієї дати не брали участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору (в цей строк не включається час перебування  на  дійсній строковій військовій службі, навчання в учбовому  закладі, хвороба);

     б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних. Частку працездатного члена двору може бути зменшено або відмовлено у її виділенні при недовгочасному його перебуванні у складі двору або незначній участі працею чи коштами в господарстві двору. Особам, які вибули з членів двору, але не втратили права на частку в його майні, вона визначається виходячи з того майна двору, яке було на час їх вибуття і яке збереглося;

     в) у випадках, коли за рахунок майна колгоспного  двору  було внесено вклад у кредитну установу на ім'я члена двору, його частка має бути зменшена на суму вкладу, а якщо вклад  перевищує  належну цьому члену частку, з нього стягуються відповідні грошові суми  на
користь інших членів колгоспного двору;

     г) згідно зі  ст.4  Постанови  Верховної  Ради  України "Про введення в дію Закону "Про власність" (885-12) загальні правила спадкування  щодо  частки  члена  колгоспного двору в майні двору застосовуються з 1 липня 1990 року. При спадкуванні після смерті
останнього члена колгоспного двору, що мала місце до цієї дати, частка в майні двору, належна особі, яка вибула з членів двору, але не втратила на неї права на час смерті останнього члена двору, не входить до спадкового майна.

3. Правила ст. 563 Цивільного кодексу України про те, що спадщина на майно колгоспного двору відкривається лише після смерті останнього його члена, поширюється на випадки припинення колгоспного двору лише з цих підстав до 1 липня 1990 року. При припиненні двору з інших підстав (перетворення колгоспу у радгосп, виходу з колгоспу членів двору тощо), а також в разі смерті члена двору після 30 червня 1990 року спадщина на відповідну частку майна колгоспного двору (майна, що збереглося) відкривається після смерті кожного з його колишніх членів (у редакції постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 грудня 1992 р. N 13).

Через неврахування вищевказаних положень законодавства про колгоспний двір судом апеляційної інстанції скасовано рішення місцевого суду від 23 січня 2014 року щодо визнання права власності на спадкове нерухоме майно (справа № 581/895/13-ц, суддя Сізов Д.В.).

За вищевказаний період справ про визнання права власності на самочинне будівництво, житловий будинок, споруду чи інше нерухоме майно згідно з нормами ст. 376 ЦК України місцевим судом не розглядалося, як і не перебувало в провадженні суду справ про визнання спадщини відумерлою, про визнання недійсним заповіту, його тлумачення, усунення осіб від права на спадкування, розподіл спадкового майна.

                           ВИСНОВКИ І ПРОПОЗИЦІЇ:

  1. При вирішенні спадкових спорів необхідні вірно визначатись із належними сторонами у такому спорі, та обґрунтовано залучати тих чи інших учасників судового розгляду в якості третіх осіб, не допускаючи участі фактичних відповідачів у такій процесуальній якості. Такі процесуальні аспекти необхідно виконувати задля уникнення порушень прав законних спадкоємців на спадкове майно. При цьому слід приймати до уваги напрацьовані судовою практикою положення про те, що у  справах про спадкування  відповідачами є спадкоємці, які прийняли спадщину. При відсутності інших спадкоємців за заповітом і за законом, усунення їх від права на спадкування, неприйняття ними спадщини, а також відмови від її прийняття відповідачами мають бути територіальні громади в особі відповідних органів місцевого самоврядування за місцем відкриття спадщини.

 2.   Слід враховувати істотні відмінності норм матеріального і процесуального права, які регулювали правовідносини щодо спадкування за ЦК УРСР 1963 року, та які регулюють ці правовідносини за ЦК України 2003 року. Так, у разі відкриття спадщини до 1 січня 2004 року застосовується чинне на той час законодавство, зокрема, відповідні правила Цивільного кодексу Української РСР. У разі коли спадщина, яка відкрилася до набрання чинності ЦК 2003 року і строк на її прийняття не закінчився до 1 січня 2004 року, спадкові відносини регулюються цим Кодексом. Положення ЦК України 2003 року застосовуються також до спадщини, яка відкрилася, але не була прийнята ніким із спадкоємців до набрання чинності цим Кодексом.

Якщо спадщина відкрилась після 1 січня 2004 року, то вимога про встановлення факту прийняття спадщини не повинна задовольнятися, оскільки до даних правовідносин застосовуються положення ст. 549 ЦК УРСР 1963 року, які не можуть бути застосовані до спадщини, яка відкрилась після 1 січня 2004 року. З урахуванням положень статей 1268, 1269 ЦК, мова може вестися лише про встановлення факту постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини.

3.   При розгляді спадкових справ необхідно перевіряти наявність або відсутність спадкової справи стосовно спадкодавця у державній нотаріальній конторі чи приватних нотконторах за місцем відкриття спадщини (з’ясовувати це за даними Спадкового реєстру), наявність обґрунтованої постанови про відмову нотаріуса у вчиненні нотаріальної дії, зокрема відмови у видачі свідоцтва про права на спадщину.

    Вирішуючи питання про визначення особі додаткового строку, судді повинні досліджувати поважність причини пропуску строку для прийняття спадщини. При цьому необхідно виходити з того, що поважними є причини, пов’язані з об’єктивними, непереборними, істотними труднощами для спадкоємця на вчинення цих дій.

Також слід враховувати, що суддя не повинен задовольняти позовні вимоги про визнання права власності в порядку спадкування за законом чи за заповітом при відсутності спору про спадщину між спадкоємцями, оскільки реалізація прав позивачів має інші механізми: або звернення до нотаріальної контори з заявою про прийняття спадщини, або встановлення факту прийняття спадщин, продовження строку прийняття спадщини (у разі відкриття спадщини до 1 січня 2004 року), про визначення додаткового строку для прийняття спадщини, про встановлення факту постійного проживання щодо правовідносин, які виникли після набрання чинності ЦК 2004 року. Суддям також слід приймати до уваги те, що прийняття і відмова від спадщини можуть мати місце щодо всього спадкового майна, а  спадкоємець не вправі прийняти одну частину спадщини, а від іншої частини відмовитись, а спадкоємець, який прийняв частину спадщини, вважається таким, що прийняв усю спадщину.

Суддям при  прийнятті рішень слід враховувати, що якщо спадкодавцем було здійснено самочинне будівництво (частини перша статті 376 ЦК), то до спадкоємців переходить право власності на будівельні матеріали, обладнання тощо, які були використанні в процесі будівництва.  Якщо будівництво здійснювалося згідно із законом, то у разі смерті забудовника до завершення будівництва його права та обов'язки як забудовника входять до складу спадщини.

4. Суддям необхідно звертати увагу на якість складених позовних матеріалів, у разі наявності значних недоліків в їх оформленні, несплаті судового збору, залишати їх без руху; у попередніх судових засіданнях (у разі їх призначення) – вживати необхідних заходів по підготовці справ до судового розгляду, в тому числі по збиранню додаткових доказів, їх подачі сторонами тощо з метою розгляду справ в розумні строки.     

 5. Суддям необхідно використовувати судову практику Верховного Суду України, сформовану за результатами розгляду заяв про перегляд судових рішень з підстав, передбачених п.1 ч.1 ст.355 Цивільного процесуального кодексу України, а саме нижченаведені постанови щодо спадкових спорів:

- відсутність у заповідача паспорта громадянина України не може бути підставою для визнання заповіту недійсним у зв’язку з тим, що в цьому випадку відповідно до ст. 43 Закону України від 2 вересня 1993 р. № 3425-ХІІ «Про нотаріат» та п. 13 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженої Наказом Міністерства юстиції України від 3 березня 2004 року № 20/5 (чинної на час виникнення спірних правовідносин) визначальним для нотаріуса було саме встановлення особи, яка звернулася за вчиненням нотаріальної дії (постанова ВСУ від 26 грудня 2011 року у справі № 6-73цс11);

- підставою для визнання правочину недійсним відповідно до ст.225 ЦК може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який ґрунтується на припущеннях (постанова ВСУ від 29 лютого 2012 року у справі № 6-9цс12);

- правила ч.3 ст.1272 ЦК України про визначення додаткового строку для подання заяви про прийняття спадщини можуть бути застосовані, якщо у спадкоємця були перешкоди для подання такої заяви, а також ці обставини визнані судом поважними. Якщо ж перешкоди були відсутні, а спадкоємець не скористався правом на прийняття спадщин через відсутність інформації про спадкову масу, то положення ч.3 ст.1272 ЦК України не застосовуються (постанова ВСУ від 26 вересня 2012 року у справі № 6-85цс12);

- у спадкоємця, який у встановленому законом порядку прийняв спадщину, права володіння та користування спадковим майном виникають із часу відкриття спадщини. Такий спадкоємець може захищати свої порушені права володіння та користування спадковим майном відповідно до гл. 29 ЦК України. Якщо у складі спадщини, яку прийняв спадкоємець, є нерухоме майно, право розпорядження нерухомим майном виникає в нього з моменту державної реєстрації цього майна (ч. 2 ст. 1299 зазначеного Кодексу).  Спадкоємець, який прийняв у спадщину (нерухоме майно), незалежно від його державної реєстрації має право витребовувати це майно від його добросовісного набувача з підстав, передбачених ст. 388 ЦК України, зокрема, у разі, якщо воно вибуло з володіння спадкодавця поза волею останнього (постанова Судової палати у цивільних справах ВСУ від 23 січня 2013 року у справі № 6-164цс12);

- якщо воля спадкоємця виражена в поданій до нотаріальної контори заяві про прийняття спадщини за законом і жодних дій, які б свідчили про прийняття ним спадщини за заповітом, не було вчинено, то виходячи зі змісту ч. 2 ст. 553 ЦК УРСР спадкоємець вважається таким, що відмовився від спадщини за заповітом (постанова Судової палати у цивільних справах ВСУ від 6 лютого 2013 р. у справі № 6-167цс12);

- зобов’язання за договором банківського вкладу не є такими, що нерозривно пов’язані з особою вкладника, а тому в разі його смерті спадкоємцеві, який прийняв спадщину, повертається як сума банківського вкладу, так і проценти на нього до дня, який передує поверненню вкладу (постанова Судової палати у цивільних справах ВСУ від 18 вересня 2013 року у справі № 6-65цс13);

- зобов’язання банку виплачувати проценти за договором вкладу не припиняється зі смертю вкладника, воно входить до складу спадщини та триває до дня, який передує дню повернення коштів спадкоємцям (постанова Судової палати у цивільних справах ВСУ від 20 листопада 2013 року у справі № 6-129цс13);

- сторонами правовідносин за договором банківського вкладу є банк (боржник) і вкладник (кредитор). Оскільки зобов’язання банку виплачувати проценти на суму вкладу не пов’язане з особою вкладника, то у зв’язку зі смертю вкладника (кредитора) таке зобов’язання не припиняється. До спадкоємців вкладника переходить право на вклад у банку та проценти, нараховані на суму вкладу до дня фактичного повернення коштів (постанова Судової палати у цивільних справах ВСУ від 4 вересня 2013 року у справі № 6-67цс13);

- у тому разі, коли громадянин, який висловив волю на приватизацію займаної ним квартири, помер до прийняття компетентним органом рішення про приватизацію, але після збігу встановленого ч. 3 ст. 8 Закону України від 19 червня 1992 р. № 2482-XII «Про приватизацію державного житлового фонду» строку, до його спадкоємців у порядку спадкування переходить право вимагати визнання за ними права власності на таку квартиру (постанова Судової палати у цивільних справах ВСУ від 11 грудня 2013 р. у справі № 6-121цс13);

- за змістом ч.1 ст.17 Закону України від 7 лютого 1991 р. № 697-XII «Про власність» кооперативна квартира набуває статусу спільної сумісної власності лише за умови внесення паю в ЖБК за рахунок спільних коштів члена ЖБК і членів його сім'ї, яким ця квартира надана. Інші особи права власності на пай та квартиру не набувають і можуть претендувати лише на відшкодування членом кооперативу коштів, наданих йому для внесення паю (постанова Судової палати у цивільних справах ВСУ від 18 грудня 2013 р. у справі № 6-138цс13);

- зобов’язання банку виплачувати проценти за договором вкладу не припиняється зі смертю вкладника, входить до складу спадщини та триває до дня, який передує дню повернення коштів спадкоємцям (постанови Судової палати у цивільних справах ВСУ від 22 січня 2014 р. у справі № 6-157цс13; від 9 квітня 2014 р. у справі № 6-12цс14);

- передача в іпотеку нерухомого майна без згоди спадкоємця, який прийняв спадщину, є незаконною, суперечить вимогам ст. ст. 358, 578 ЦК України, ст. ст. 5, 6 Закону України від 5 червня 2003 р. № 898-IV «Про іпотеку» та порушує право власності спадкоємця на належну йому частку спадкового майна (постанова Судової палати у цивільних справах ВСУ від 14 травня 2014 року у справі № 6-42цс14).

Суддя Липоводолинського районного

суду Сумської області                                                                                   Бутенко Д.В.